Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Я радо зустріну будь-якого твого друга-ельфа.

— Мій друг — не ельф. Я говорю про Ґімлі, сина Ґлоїна.

Ґімлі низько вклонився, і його сокира, вислизнувши з-за пояса, з дзенькотом впала на землю.

— Гум, гм, — пробурмотів Древлен, похмуро глянувши на нього. — Гном, та ще й зі сокирою! Гумм! Я добре ставлюся до ельфів, але ти забагато хочеш від мене. Дивна у вас дружба!

— Може, і дивна, — сказав Леґолас, — але доки Ґімлі живий, я не прийду до Фанґорну сам. Його сокира не для дерев, а для орківських ший. О Фанґорне, володаре лісу. Сорок дві голови відрубав він у битві.

— Ого-го! — здивувався Фанґорн. — Це вже краще! Ну-ну, що буде, те буде; не маємо потреби квапитись. Але зараз нам час прощатися. День добігає кінця, а Ґандалф каже, що вам треба виїхати ще завидна, та і правитель Марки поспішає додому.

— Так, треба їхати, і негайно, — підтвердив Ґандалф. — Боюся, мені доведеться забрати в тебе воротарів. Але ти чудово обійдешся і без них.

— Якось обійдуся, — зітхнув Древлен. — Але мені їх бракуватиме. Ми так швидко заприятелювали, що я, здається, навіть став квапливим, — мабуть, впадаю в юність. Щоправда, це вперше за багато-багато років я зустрів під Сонцем чи Місяцем тих, кого не бачив раніше. Про них я не забуду. Я вніс їхні імена до Довгого Реєстру. Енти їх пам'ятатимуть.

Енти, давні, як ті гори,

Важкоступи водопийні;

І голодний, як мисливці,

Гобітів-дітей народик.

І вони будуть нашими друзями, доки молоді листочки з'являтимуться на деревах. Щасливої вам дороги! А якщо в любому вам краї, у Ширі, почуєте щось новеньке, дайте нам знати! Ви розумієте, що я маю на увазі: якщо почуєте про наших дружин. А якщо зможете — самі приїжджайте.

— Обов'язково! — разом відповіли Мері та Піпін і поспіхом відвернулися.

Древлен мовчки подивився на них і задумливо похитав головою. А тоді звернувся до Ґандалфа:

— Отже, Саруман не піде звідси? Я і не сподівався на це. Серце його трухляве, мов у чорного гуорна. Однак якби мене перемогли і порубали всі мої дерева, я би також не виходив, поки мав би хоч якусь чорну шпарину, де заховатися.

— Так, — згодився Ґандалф. — Але ти не мав наміру засадити весь світ своїми деревами і задушити всі інші живі створіння. А Саруман залишається, щоби плекати свою ненависть і плести для нас павутиння. У нього Ключ від Ортханка, і тому не можна випустити.

— Певно, що ні! Енти про це подбають, — пообіцяв Древлен. — Без мого дозволу він не ступить за поріг ані на крок. Енти будуть його стерегти.

— Добре! — сказав Ґандалф. — На це я і сподівався. Тепер можу спокійно взятися до інших справ. Але будьте обережні. Вода вже зійшла. Боюся, самої лише варти довкола вежі буде замало. Не сумніваюся, що з Ортханка глибоко попід землею ведуть ходи і що Саруман сподівається непомітно втекти через них. Якщо ви зважитеся на цю роботу, то прошу вас: залийте Ізенґард знову і перетворіть його на стояче озеро, доки не знайдете всіх виходів. Якщо всі підземелля будуть залиті, а виходи завалені, тоді Саруман змушений буде сидіти нагорі і зможе тільки визирати з вікон.

— Залиш це для ентів! — сказав Древлен. — Ми дослідимо долину від голови до п'ят, зазирнемо під кожний камінець. Сюди повернуться дерева, старі дерева, дикі дерева. І ми назвемо цей ліс Вартовим Лісом. Тоді тут навіть білка не проскочить без нашого відома. Залиш це для ентів! І поки не мине сім разів по стільки літ, скільки він мучив нас, ми не втомимося його стерегти.