Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Та Ґандалф розсміявся. Фантазія розвіялася, мов хмарка диму.

— Сарумане, Сарумане! — промовив Ґандалф крізь сміх. — Сарумане, не тим шляхом ти пішов у житті. Ти мав би стати блазнем при королі й заробляти на хліб, та й батогом по плечах, передражнюючи його придворних, — сміявся він, а потім заговорив спокійніше. — Порозумітися, кажеш? Боюся, мене тобі не зрозуміти. А от тебе, Сарумане, я розумію надто добре. Я краще пам'ятаю твої слова і справи, ніж ти собі уявляєш. Коли я востаннє навідувався до тебе, ти був тюремником Мордору, і саме туди збирався мене послати. О ні, той, хто одного разу втік із вежі через дах, двічі подумає, перед тим як увійти туди через двері. Ні, я не піднімуся до тебе. Але послухай, Сарумане, послухай востаннє! Ти не зійдеш до нас? Ізенґард виявився не таким міцним, як ти сподівався й уявляв. Те саме може бути і з іншими силами, на які ти покладаєшся. Може, варто покинути вежу на якийсь час? Повернутись обличчям до нових справ? Добре подумай, Сарумане!

Обличчям Сарумана пробігла тінь; потім воно смертельно зблідло. Звична маска зрадила Сарумана, й усі помітили, які сумніви роздирають його: він не наважується ні покинути сховок, ані залишитись у ньому. Якусь мить він вагався, всі затамували подих. Потім заговорив, і голос його був різкий і холодний. Пиха та ненависть здолали його.

— Зійти до вас? — насмішкувато перепитав він. — Хіба вийде беззбройний надвір, аби розмовляти з розбійниками? Я і звідси все прекрасно чую. Я не дурень і не вірю тобі, Ґандалфе. Лісові демони не стоять відкрито на порозі, та я знаю, де вони поховалися за твоїм наказом.

— Зрадники завжди підозріливі, — втомлено відказав Ґандалф. — Тобі не треба боятися за свою шкуру. Твоєї смерті я не бажаю, і ти знав би це, якби розумів мене по-справжньому. Я можу тебе врятувати. Даю тобі останній шанс. Можеш піти з Ортханка, вільний, — якщо захочеш.

— Приємно чути, — скривився Саруман. — Дуже схоже на Ґандалфа Сірого: такий поблажливий, такий ласкавий. Не сумніваюся, що тобі подобається Ортханк і ти б утішився, якби я вийшов. Але навіщо мені йти звідси? І що значить слово «вільний»? Ти, мабуть, поставиш умови?

— Причини, щоби піти звідси, можеш побачити зі своїх вікон, — відповів Ґандалф. — Та й інші знайдеш, якщо подумаєш. Слуги твої вбиті або порозбігалися; сусідів ти перетворив на ворогів; а свого нового господаря обдурив чи збираєшся обдурити. Коли сюди зазирне його око, воно палатиме гнівом. А коли я кажу «вільний», то і маю на увазі «вільний»: вільний від умов, кайданів чи наказів. Іди, куди хочеш, навіть… навіть до Мордору, Сарумане, якщо бажаєш. Тільки спочатку віддай Ключ від Ортханка та патерицю. Обіцяю зберегти їх і повернути тобі пізніше, коли заслужиш цього.

Обличчя Сарумана посиніло, перекосилося від люті, а в очах спалахнуло червоне світло. Він дико розреготався.

— Пізніше! — верескнув він. — Пізніше! Так, коли ти здобудеш також Ключі від самого Барад-дура; і корони сімох королів, і патериці П'ятьох Чарівників, і придбаєш собі чоботи, на кілька розмірів більші, ніж зараз. Скромні плани. Навряд чи тобі потрібна моя допомога! Я маю свої справи. Не будь дурнем. Якщо бажаєш домовитися зі мною, поки не пізно, то йди геть, а потім повертайся тверезим! Тільки без цих головорізів і тієї дрібної потолочі, що мотиляється в тебе на хвості! На все добре!

Він обернувся й зібрався піти з балкона.

— Сарумане, вернися! — владно покликав його Ґандалф.

На здивування всіх, Саруман повільно, мовби всупереч власній волі, обернувся, підійшов до перил і сперся на них, важко дихаючи. Обличчя його постаріло і змарніло. Пальці, мов пазури, вчепилися за товсту чорну патерицю.

— Я не дозволяв тобі піти, — суворо сказав Ґандалф. — Я не закінчив. Ти здурів, Сарумане, і тебе шкода. Ти міг би ще відвернутися від зла та безуму і принести користь. Але волієш сидіти у вежі й пережовувати рештки старих інтриг. Ну, то сиди! Але попереджаю — пізніше вийти стане важко. Хіба що чорні руки Сходу простягнуться, щоби врятувати тебе, Сарумане! — крикнув він владним і рішучим голосом. — Я вже не той Ґандалф Сірий, якого ти зрадив. Я Ґандалф Білий, який вирвався з пазурів смерті. Тепер ти не маєш власного кольору, і я усуваю тебе з ордену та Ради.

Ґандалф здійняв руку вгору і повільно промовив, холодним і виразним голосом:

— Сарумане, я ламаю твою патерицю!

Патериця в руці Сарумана з тріском розлетілася на друзки, а її навершя впало до ніг Ґандалфа.

— Геть! — наказав Ґандалф.

Саруман скрикнув, упав і відповз досередини. Тієї ж миті зверху хтось кинув щось важке і блискуче. Воно відскочило від залізних перил, де щойно стояв Саруман, і, пролетівши за волосину від голови Ґандалфа, врізалось у сходинку біля його ніг. Перила задзвеніли і прогнулися. Сходинка тріснула і розлетілася на друзки. Та кинутий предмет залишився неушкодженим і пострибав сходами вниз. То була кришталева куля, темна, але з вогнем усередині. Вона котилася до глибокої калюжі, та Піпін наздогнав і схопив її.

— Кровожерний негідник! — вигукнув Еомер. Але Ґандалф не ворухнувся.

— Ні, кидав не Саруман і, гадаю, навіть не просив про це. Кинули з верхнього вікна. Напевно, це прощальний привіт від добродія Червослова, тільки зле поцілений.