Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— І схожий, і не схожий, — пробурмотів Ґімлі.

— Але ви підходьте, — продовжував лагідний голос. — Принаймні двох із вас я знаю на ім'я. Ґандалфа знаю надто добре і не сподіваюся, що він прийшов по допомогу чи пораду. Але ти, Теодене, правителю Марки Рогану, знаний своєю шляхетністю, законний нащадку Дому Еорла! О достойний сину тричі славетного Тенґела! Чому ти не приїхав раніше і як друг? Я так прагнув зустрітися з тобою, з наймогутнішим королем західних земель, — особливо в останні роки, щоби застерегти від немудрих і злостивих порад, які обступили тебе зусібіч! Але хіба зараз надто пізно? Незважаючи на заподіяну мені шкоду, до якої, на жаль, люди Рогану також причетні, я готовий порятувати тебе й уберегти від загибелі, яка неминуча на тому шляху, що ти його зараз обрав. Насправді тільки я можу тобі допомогти.

Теоден хотів було щось сказати, але промовчав. Він глянув в обличчя Сарумана, в його темні серйозні очі, а потім озирнувся на Ґандалфа; здавалося, він вагається. Ґандалф не ворухнувся; він був мовчазний, мов камінь, ніби терпляче чекав на якийсь знак. Вершники спершу перешіптувалися, схвально реагуючи на слова Сарумана; а потім також замовкли, мов зачаровані. Їм здалося, що Ґандалф ніколи так гарно і велично не звертався до їхнього правителя. А навпаки — з Теоденом він поводився грубо та зневажливо. І на їхні серця лягла тінь, страх перед великою загрозою: Ґандалф штовхає Марку до загибелі в темряві, тоді як Саруман стоїть біля виходу, прочинивши двері та впускаючи крізь них промінь сонця. Запала важка тиша.

Раптом мовчанку порушив Ґімлі, син Ґлоїна.

— Цей чарівник усі слова ставить із ніг на голову, — буркнув він, схопивши руків'я сокири. — Мовою Ортханка «допомога» означає загибель, а «порятунок» — смерть, це ж очевидно. Та ми не прийшли сюди жебрати.

— Спокійно! — закликав Саруман, і на коротку мить його голос втратив улесливість, а в очах зблиснув вогонь. — Я поки що не звертаюся до тебе, Ґімлі, сину Ґлоїна. Далеко звідси твій дім, і справи цієї землі тебе не стосуються. Але не зі своєї волі ти вплутався в них, і я не буду тобі докоряти за твої вчинки — без сумніву, хоробрі вчинки. Та прошу, дозволь мені спочатку поговорити з королем Рогану, моїм сусідом і колишнім другом.

То що ти скажеш, Теодене? Чи бажаєш миру між нами і разом із ним допомоги, яку може дати мудрість, набута за все моє довге життя? Чи не станемо ми радитись у ці лихі часи і не забудемо взаємні образи заради того, щоби наші краї розквітнули ще пишніше, ніж раніше?

Теоден знову промовчав. Лють чи сумнів боролись у ньому, сказати було важко. Замість нього заговорив Еомер:

— Правителю, послухай мене! Ось ця небезпека, про яку нас попереджали. Чи для того ми здобули перемогу, щоби тепер дати ошукати себе старому брехунові, чий роздвоєний язик змащений медом? Вовк, оточений гончаками, говорив би те саме, якби міг. І справді, чим він тобі допоможе? Він бажає лише одного — втекти від розплати. Невже ти станеш радитися з цим відступником і вбивцею? Згадай Теодреда біля Бродів, згадай могилу Гами в Гельмовому Ярі!

— Якщо вже мова зайшла про отруйні язики, то що ми скажемо про твій, юний гаде? — засичав Саруман із люттю, яку тепер побачили всі. — Та послухай, Еомере, сину Еомунда! — продовжив він лагідним голосом. — Кожному — своє. На твоєму рахунку доблесні подвиги, і за це тобі висока честь. Убивай, кого тобі накаже твій правитель, і цього досить. Не втручайся у справи, яких не розумієш. Можливо, коли ти сам станеш королем, то побачиш, як обачно треба вибирати друзів. Не можна нехтувати дружбою Сарумана та силою Ортханка, які б образи, справжні чи вигадані, не лежали між нами. Ви виграли битву, та не всю війну, — і то з допомогою, на яку вже не зможете сподіватися. Наступного разу Тінь Лісу може підступити до вашого порога: Ліс примхливий і безглуздий, він не любить людей.

Скажи, повелителю Рогану, невже мене можна назвати вбивцею через те, що доблесні воїни полягли у бою? Коли ти оголошуєш війну — і даремно, адже я цього не хотів, — то мусиш розуміти, що люди будуть гинути. Якщо я через це вбивця, тоді весь Дім Еорла також заплямований убивствами; адже вони самі вели багато воєн і приборкували непокірних. Однак із декотрими супротивниками пізніше укладали мир і мали з цього користь. Ще раз питаю, Теодене: буде між нами мир і дружба? Тільки ти це вирішуєш.

— Ми хочемо миру, — нарешті промовив Теоден придушеним голосом. Дехто з вершників радісно вигукнув. Теоден застережно здійняв руку. — Так, ми хочемо миру, — повторив він уже впевнено, — і в нас буде мир, коли ти й усі твої творіння вигинуть… і творіння твого темного пана, котрому ти готовий нас видати. Ти брешеш, Сарумане, ти розбещуєш людські серця! Простягаєш до мене руку, та я бачу лише пазури Мордору. Жорстокі й холодні! Навіть якби війна твоя була справедлива — а так не є, — хоч був би ти вдесятеро мудріший, усе одно не мав би права керувати мною та моїм народом заради власної вигоди, — що ти скажеш про спалені села в Західному Фолді та про загибель дітей? А хто порубав уже мертве тіло Гами біля воріт Горнбурґа? Коли висітимеш у зашморгу на своєму вікні на втіху своєму ж воронню — отоді я укладу мир із тобою та Ортханком. Це відповідь Дому Еорла. Я не такий великий, як мої предки, та руки твоєї лизати не стану. Шукай собі слуг деінде. Боюся, твій голос утратив чари.

Вершники втупились у Теодена, ніби їх несподівано розбудили. Грубим карканням старого ворона здавався їм голос їхнього правителя після солодкої промови Сарумана. А Саруман не тямився з люті. Він перехилився через перила, мовби хотів ударити короля своєю патерицею. Раптом декому здалося, що вони побачили змію, яка приготувалася вжалити.

— Зашморги і ворони! — засичав він, і всі здригнулися, вражені різкою зміною. — Старий бовдур! Що таке двір Еорла, як не стодола, де у смороді пиячать харцизяки, а їхні виродки повзають по долівці з собаками? Але шибениця давно чекає на них. Зашморг уже накинутий і повільно, але безжально затягується. Невдовзі ви самі в ньому загойдаєтеся, коли така ваша воля! — Тут він опанував себе, і голос його знову змінився. — Не розумію, навіщо я розмовляю з тобою. Адже ти мені не потрібний, Теодене, ні ти, ні твоя банда вершників, звиклих давати драла при першому ж натиску. Колись я запропонував тобі становище, яке перевищувало твої заслуги та розум. Нині я повторив пропозицію, щоби ті, кого ти обманюєш, чітко побачили кращий шлях. А ти відповідаєш лайкою та хизуванням. Хай буде так. Повертайся до своїх халуп!

Але ти, Ґандалфе! За тобою я побиваюся, співчуваючи твоїй ганьбі. Як ти терпиш таке товариство? Адже ти пишаєшся собою, Ґандалфе, — і не без підстав, — бо розум твій шляхетний, а очі бачать глибоко і далеко. Невже ти й зараз не прислухаєшся до моєї поради?

Ґандалф стрепенувся і поглянув угору:

— У тебе є що додати до сказаного при нашій останній зустрічі? Чи, може, ти хочеш відмовитися від того, що говорив тоді?

Саруман помовчав.

— Відмовитися? — спантеличено перепитав тоді. — Відмовитися? Я прагнув напоумити тебе задля твого ж добра, але ти і слухати не хотів. Ти гордий і не любиш порад, бо сам достатньо мудрий. Але тепер ти помилився, гадаю, зумисне спотворивши мої добрі наміри. Боюся, я надто палко жадав переконати тебе і втратив терпець. Прости мені. Я не бажав тобі зла і зараз не бажаю, хоча ти й повернувся до мене в товаристві невігласів і насильників. І хіба може бути інакше? Адже ми обоє — члени високого і стародавнього ордену, найславетнішого в усьому Середзем'ї! Наша дружба піде на користь нам обом. Разом ми здатні на великі звершення, здатні вилікувати недуги цього світу. Спробуймо порозумітись і забудьмо про низькородних! Нехай чекають на наше рішення! Заради загального блага я згоден забути минуле і прийняти тебе. Ходімо ж і порадьмося! Прошу, піднімайся до мене!

Таку велику силу вклав Саруман у ці останні слова, що ніхто не залишився байдужим. Але тепер чари були зовсім інші. Усі довкола почули, як добрий король м'яко напучує заблудного, та шанованого підданого. А присутні ніби стояли за дверима і прислухалися до розмови, яка їх не стосувалася: так погано виховані діти або дурні слуги підслуховують незрозумілу для них бесіду старших, намагаючись здогадатися, як це вплине на їхню долю. З особливої глини виліплені ці двоє: піднесеної та мудрої. Вони обов'язково укладуть союз. Ґандалф підніметься у високі палати Ортханка обговорювати там серйозні справи, яких не збагнути простим. Двері зачиняться, і низькородні залишаться за порогом, змушені чекати на призначену їм роботу чи покарання. Навіть у Теодена промайнула думка, мов тінь сумніву: «Він зрадить нас; він піде туди — і ми загинемо».