Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Останнє — найімовірніше, якщо під'їдете до його дверей надто легковажно, — сказав Ґандалф. — Загалом, не відомо, що він може зробити і до чого вдатися. Небезпечно підходити до дикого звіра, загнаного в кут. А Саруман має здібності, про які ви і не здогадуєтеся. Стережіться його голосу!

Підійшли до підніжжя Ортханка. Скеля була чорна і виблискувала, мовби від вологи. Усі грані каміння були такі гострі, ніби щойно витесані. Кілька подряпин і неглибоких вибоїн біля основи — оце й усі сліди, які залишила шалена атака ентів.

Зі східного боку, між двома контрфорсами, високо над землею були великі двері; над ними зачинене віконницями вікно виходило на балкон, обгороджений металевими ґратами. Двадцять сім широких сходин, вирізаних невідомим способом зі суцільної брили чорного каменю, вели до порога дверей. Це був єдиний вхід до вежі; та безліч високих вікон із глибокими амбразурами було вирубано у стрімких стінах: високо вгорі, мов маленькі очка, визирали вони з прямовисних торців.

Біля підніжжя сходів Ґандалф і король спішилися.

— Я піднімуся, — сказав Ґандалф. — Я бував в Ортханку і знаю, що мені загрожує.

— Я також піднімуся, — сказав король. — Я вже старий і нічого не боюся. Хочу поговорити з ворогом, котрий завдав мені стільки кривди. Зі мною піде Еомер і подбає, щоби я, старий, не спіткнувся.

— Воля твоя, — мовив Ґандалф. — Зі мною піде Араґорн. А всі решта нехай зачекають на сходах. Звідси вони все почують і побачать — якщо, звісно, буде що чути і бачити.

— Е, ні! — запротестував Ґімлі. — Ми з Леґоласом хочемо роздивитися краще. Ми тут єдині представники наших народів. Ми також підемо.

— Ну, гаразд! — погодився Ґандалф і став підніматися по сходах разом із Теоденом.

Вершники Рогану сиділи на конях по обидва боки сходів і з тривогою позирали на величезну вежу, побоюючись, аби нічого злого не скоїлося з їхнім правителем. Мері та Піпін примостилися на нижній сходинці, почуваючись зайвими та беззахисними.

— Звідси до воріт якихось півмилі! — пробурмотів Піпін. — Добре було би непомітно просковзнути назад до вартівні! І навіщо ми сюди прийшли? Ми тут не потрібні.

Ґандалф став перед дверима Ортханка й ударив у них патерицею. Двері глухо загули.

— Сарумане, Сарумане! — голосно і владно крикнув він. — Виходь, Сарумане!

Якийсь час відповіді не було. Нарешті відчинилися віконниці у вікні над дверима, але в темному прогоні не було видно нікого.

— Хто там? — спитав голос ізсередини. — Чого вам треба? Теоден здригнувся.

— Я впізнав цей голос і проклинаю той день, коли вперше почув його.

— Іди поклич Сарумана, якщо ти вже став у нього лакеєм, Ґрімо Червослове, — сказав Ґандалф. — Не марнуй нашого часу!

Вікно зачинилося. Минуло кілька хвилин. Раптом пролунав інший голос, низький і приємний, саме звучання його зачаровувало. Ті, хто слухав той голос, потім рідко могли пригадати почуті слова; а якщо і пригадували, то дивувалися, бо у словах не залишалося ніякої сили. Переважно пам'ятали тільки насолоду від слухання того голосу, все вимовлене здавалося мудрим і розсудливим, пробуджуючи бажання відразу з усім погоджуватись і самим здаватися мудрими. Коли говорив хтось інший, то його мова здавалася різкою та брутальною; а якщо наважувався суперечити голосові — то в серцях зачарованих спалахував гнів. Дехто зазнавав чарів, лише коли голос звертався до них, а коли говорив до інших — вони усміхалися, як посміхаються ті, котрі розгадали фокуси штукаря, тоді як усі інші витріщаються. Для багатьох самого звучання голосу було досить, аби їх зачарувати; і для тих, кого він завойовував, чари діяли навіть на великій відстані, й вони постійно чули його нашіптування та спонукання. Але ніхто не залишався байдужий; ніхто не міг відкинути його благань і наказів, не напруживши розуму та волі.

— Ну? — лагідно запитав голос. — Чому ви порушуєте мій затишок? Невже ви не дасте мені спокою ні вдень, ні вночі? — У цьому тоні вчувався докір м'якого серця, незаслужено скривдженого.

Усі глянули вгору, заскочені, бо ніхто не почув, як він виходив; а він уже стояв біля поруччя, дивлячись на них згори вниз: старий чоловік, загорнутий у широкий плащ, колір якого було важко вгадати, бо він мінявся при кожному русі. Обличчя Сарумана було видовжене, з високим чолом, із глибокими і темними непроникними очима, хоча погляд був сумовитий і доброзичливий, хоч і дещо втомлений. Волосся та борода були сиві, але з темними пасмами біля губ і на скронях.