Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Якусь мить Теоден, Еомер і всі їхні товариші здивовано видивлялися на незнайомців. Посеред руїн Ізенґарда таке видовище здавалося неймовірним. Але перш ніж заговорив король, маленька постать, яка пускала дим, раптом помітила мовчазних вершників на межі туману і скочила на ноги. На перший погляд, це був юнак, хоч удвічі нижчий за звичайного чоловіка; його кучерява чуприна була непокрита, але поплямлений плащ мав такі самі відтінки та крій, як у товаришів Ґандалфа, котрі прибули до Едораса. Юнак низько вклонився, приклавши руку до грудей. Потім, мовби не помічаючи чарівника та його друзів, звернувся до Еомера і короля.

— Ласкаво просимо до Ізенґарда, шановні витязі! — сказав він. — Ми тут за воротарів. Меріадоком, сином Сарадока, звуть мене; а мого товариша, котрого, на жаль, здолала втома… — тут він копнув сплячого, — звуть Переґріном, сином Паладіна, з роду Туків. Ми з далекої Півночі. Пан Саруман удома, та зараз він радиться з якимось Червословом, інакше неодмінно вийшов би зустріти таких шляхетних гостей.

— Неодмінно би вийшов! — засміявся Ґандалф. — І це Саруман доручив вам стерегти його пошкоджені ворота і виглядати гостей у ті хвилини, коли ви зволите відволіктися від тарілки та пляшки?

— Ні, шановний пане, цю справу він оминув увагою, — поважно відповів Мері. — Він дуже заклопотаний. Так розпорядився Древлен, який перебрав на себе керівництво Ізенґардом. Він звелів зустріти правителя Рогану і належно привітати його. Я зробив усе, що зміг.

— А своїх товаришів привітати? Про Леґоласа та про мене забув? — вигукнув Ґімлі, вже не можучи стримуватись. — От шалапути, от ледацюги хутроногі! Ми гасаємо за ними дві сотні ліг болотами й лісами, б'ємось і ризикуємо життям заради них! А вони ось тут бенкетують і вилежуються… і люльки посмоктують! Люльки! Де ви взяли тютюн, пройдисвіти? Молот і обценьки! Я розриваюся між злістю і радістю, і якщо не лусну, то буде чудо!

— Ти і за мене сказав, Ґімлі, — засміявся Леґолас. — Тільки мене більше цікавить, звідки в них вино.

— Одного ви точно не знайшли у вашому полюванні — це яснішого розуму, — сказав Піпін, розплющивши одне око. — Тут ви знаходите нас на полі перемоги серед воєнної здобичі й дивуєтеся, звідки в нас ці крихти цілком заслужених благ!

— Цілком заслужених? — перепитав Ґімлі. — Я в це не вірю! Вершники розсміялись.

— Анітрохи не сумніваюся, що ми стали свідками зустрічі добрих друзів, — зазначив Теоден. — Отже, це твої загублені товариші, Ґандалфе? Щодня доля приносить нові дива! Відколи я вийшов із дому, побачив їх чимало; і от знову переді мною народ із легенди. Це часом не дрібнолюдики, чи голбітлани по-нашому?

— Гобіти, якщо ваша ласка, правителю, — поправив Піпін.

— Гобіти? — перепитав Теоден. — Ваша мова дивно змінилась, але ім'я звучить непогано. Гобіти! Усе, що я про вас чув, не відповідає дійсності.

Мері вклонився; Піпін підвівся і також схилився в низькому поклоні.

— Ви такі ласкаві, правителю, принаймні так мені би хотілося, — сказав він. — Але тут іще одне диво! Вийшовши з дому, я побував у багатьох країнах, але оце вперше зустрічаю людей, котрим щось відомо про гобітів.

— Наш народ колись давно прийшов із Півночі, — сказав Теоден. — Але обманювати тебе не буду: ніяких переказів про гобітів ми не чули. Розказують лише, що десь далеко, за горами та ріками, живуть дрібнолюдики, котрі мешкають у норах на піщаних схилах. Але немає ніяких легенд про їхні подвиги, бо кажуть, що справи їхні незначні, та й від людей вони ховаються, здатні зникнути в одну мить; а ще вміють змінювати голос і пищати по-пташиному. Та, напевно, про них можна сказати і ще багато чого.

— Це правда, правителю, — підтвердив Мері.

— Ось, наприклад, — продовжив Теоден, — я ніколи не чув, що вони вміють пускати з рота дим.

— У цьому немає нічого несподіваного, — відповів Мері, — адже це мистецтво ми практикуємо лише кілька поколінь. Першим виростив справжній тютюн на своєму городі Тобольд Дудар із Довгодонного, що в Південній Чверті, 1070 року за нашим літочисленням. Як саме старий Тобі натрапив на зілля…

— Ви не знаєте, що вам загрожує, Теодене, — втрутився Ґандалф. — Ці гобіти вмостяться на руїнах і будуть згадувати про знамениті бенкети чи дрібні діяння своїх батьків, дідів і прадідів, і далеких кузенів до дев'ятого коліна, якщо заохотити їх невчасною увагою. Про історію куріння ми поговоримо іншим разом. Де Древлен, Мері?

— Здається, на північному боці. Пішов попити… чистої води. Майже всі енти теж із ним, усе ще працюють… он там.

Мері махнув рукою на паруюче озеро; й усі почули далекі гуркіт і тріск, мовби з гори сходила снігова лавина. Звідти долинуло гуум-гом, схоже на переможні сигнали рогів.