Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Ні, ти нічого не розумієш, — обурився Ґімлі. — Така краса не залишить байдужим жодного гнома. Ніхто з нащадків Даріна не стане видобувати в цих печерах каміння чи руду, хай навіть там знайдуться діаманти і золото. Хіба ти рубатимеш на дрова весняний гай у цвіту? Ми би доглядали за цими галявинами розквітлого каменю, а не грабували їх. Обережно, легкими різцями — маленька скалка породи і не більше, можливо, за цілий день — отак би ми працювали, і з роками ми би відкрили нові переходи, нові зали, які нині ховаються в пітьмі, лише порожнини за тріщинами в камені. А освітлення, Леґоласе! Ми зробили би такі світильники, які сяяли колись у Казад-думі; і, якби забажали, ми відігнали би ніч, що панує там із дня створення гір; а якби забажали спочинку, то дозволили би їй повернутися.

— Ґімлі, твої слова мене зворушили, — сказав Леґолас. — Ти ще ніколи не говорив так. Я вже починаю жалкувати, що не побачив тих печер. Домовмося так: якщо повернемося живими з усіх небезпек, які на нас чекають, то трохи помандруємо разом. Ти зі мною відвідаєш Фанґорн, а я піду з тобою до Гельмового Яру.

— Не таким шляхом хотілося би мені повертатися, — сказав Ґімлі.

— Та добре вже — витерплю Фанґорн, якщо ти пообіцяєш зайти до печер і разом зі мною навтішатися цим чудом.

— Домовилися, — мовив Леґолас. — Але зараз, на жаль, нам треба залишати і печери, й ліс. Поглянь! Дерева вже закінчуються. Чи далеко до Ізенґарда, Ґандалфе?

— Для Саруманових ворон, — відповів Ґандалф, — близько п'ятнадцяти ліг: п'ять від Гельмового Яру до Бродів, а звідти до воріт Ізенґарда — десять. За ніч ми всього шляху не подолаємо.

— А що ж нас чекатиме там? — поцікавився Ґімлі. — Ти, мабуть, знаєш, а я ж не відгадаю.

— Я і сам не знаю напевно, — відповів чарівник. — Я був там учора ввечері, та відтоді багато могло змінитись. Але переконаний, що для тебе ця подорож не видасться марною — нехай навіть ти мусив покинути Осяйні Печери Аґларонда.

Нарешті вони виїхали з лісу й опинилися наприкінці ущелини, де дорога від Гельмового Яру розгалужувалась: одна йшла на Едорас, друга — на північ до Ізенських Бродів. Леґолас притримав коня і з жалем озирнувся. Тоді раптом скрикнув:

— Там очі! Очі визирають із-поміж гілок! Таких очей я ще ніколи не бачив.

Усі, заскочені його криком, зупинились і обернулись, а Леґолас розвернув коня.

— Ні, ні! — зарепетував Ґімлі. — Якщо ти збожеволів, то їдь куди хочеш, але спершу дай мені зійти на землю! Не треба мені ніяких очей!

— Стій, Леґоласе Зеленлисте! — гукнув Ґандалф. — Не повертайся до лісу, ще не час!

Тільки-но він сказав це, як із-за дерев виступили три дивні постаті. Високі, мов тролі, дванадцять, а то й більше футів на зріст; міцні тіла, мов стовбури молодих дерев, одягнуті в сіро-брунатні сорочки, а може, то була така шкіра. Довгі руки та ноги з багатьма пальцями, жорстке волосся, а бороди сіро-зелені, як мох. Очі їхні дивилися серйозно, та вершників вони не помічали, бо погляди були звернені на північ. Раптом вони піднесли до вуст довгі долоні й видали дзвінкий поклик, чистий, мов звучання рогу, тільки мелодійніший. На поклик відповіли; і, обернувшись знову, вершники побачили таких самих істот, котрі крокували назустріч у високій траві. Вони швидко наближалися з півночі, ходою подібні на чапель, але набагато прудкіші; свої довгі ноги вони переставляли швидше, ніж чапля б'є крилами. Вершники вражено зойкнули, а дехто взявся за руків'я меча.

— Не треба зброї, — сказав Ґандалф. — Це звичайні пастухи. Вони не вороги, насправді ми їх зовсім не цікавимо.

Так воно і виглядало; бо поки він говорив, високі створіння, навіть не глянувши на вершників, попрямували до лісу і зникли.

— Пастухи! — вигукнув Теоден. — Де ж їхнє стадо? Хто це, Ґандалфе? Ти, як я бачу, з ними знайомий.

— Вони — пастирі дерев. Чи ти забув казки, які слухав у дитинстві біля каміна? Діти твоєї країни у плетиві оповіді знайшли би відповідь на твоє запитання. Ти, о правителю, бачив ентів — ентів із лісу Фанґорн, який ви звете Лісом Ентів. Може, ви думали, що ця назва — просто примха? Ні, Теодене, все навпаки: це ви для них — лише незначна вигадка; всі довгі роки від Еорла Юного до Теодена Старого для них — хвилина, а всі подвиги вашого роду — дрібниці.

Король мовчав.

— Енти! — нарешті промовив він. — Здається, старі легенди розкривають мені таємницю цих дерев. Я дожив до дивних часів. Довго ми випасали наші стада, орали поля, будували оселі, кували інструменти чи вирушали воювати на допомогу Мінас-Тіріту. І таким було для нас життя людей, життя світу. Нас мало цікавило, що лежить поза кордонами нашої землі. Пісні наші оповідають про різні чудеса, та ми їх уже забуваємо, тільки за недбалою звичкою переказуючи дітям. А тепер пісні оживають і розгулюють під сонцем.