Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Отже, Ортханк ніхто не охороняє? — спитав Ґандалф.

— Там довкола вода, — відповів Мері. — Та його сторожують Скоромов і ще кілька ентів. Не всі стовпи та колони на рівнині посадив Саруман. Скоромов, гадаю, стоїть при скелі біля підніжжя сходів.

— Так, там стоїть високий сивий ент, — сказав Леґолас, — опустив руки і завмер, мов придорожний стовп.

— Уже пополудні, — сказав Ґандалф, — а ми від самого ранку ще нічого не їли. Однак я хочу якомога швидше побачитися з Древленом. Він нічого не велів мені переказати, чи миски і пляшки відбили вам пам'ять?

— Велів, — відповів Мері, — і я саме збирався про це сказати, але мене відволікли різні запитання. Я мав повідомити, що якщо правитель Марки та Ґандалф під'їдуть до північної стіни, то зустрінуть там Древлена, й він їх радо привітає. Також можу додати, що там на них чекатиме обід із найкращих страв, відібраних вашими покірними слугами. — І він уклонився.

Ґандалф розсміявся.

— Оце вже краще! — сказав він. — Ну, то що, Теодене, поїдеш зі мною шукати Древлена? Нам треба обминути озеро, та це недалеко. Коли познайомишся з Древленом, багато чого зрозумієш. Бо Древлен — це Фанґорн, старійшина та ватажок ентів, і, поговоривши з ним, ти почуєш голос найстарішого з усіх живих створінь.

— Тоді їдьмо, — погодився Теоден. — До побачення, любі гобіти! Ми обов'язково мусимо зустрітись у мене в палаці! Там ви розкажете мені про все, що ваша душа забажає: про діяння ваших предків, починаючи мало не зі створення світу; і поговоримо про старого Тобольда та його зілля. До побачення!

Гобіти низько вклонилися.

— То ось який він, король Рогану! — шепнув Піпін. — Чудовий старий. Дуже чемний.

IX. Тріски і бутлі

Ґандалф і загін короля повернули на схід, поїхавши вздовж зруйнованих стін Ізенґарда. Та Араґорн, Ґімлі й Леґолас залишилися. Пустили Арода та Гасуфеля пастись, а самі підійшли до гобітів і сіли поруч.

— Ну-ну! Наше полювання закінчилось, і ми врешті зустрілися, та ще й там, де ніхто і не думав опинитися, — сказав Араґорн.

— І поки великі пішли обговорювати важливі справи, — сказав Леґолас, — мисливці могли би познайомитися з відгадками на свої маленькі загадки. Ми пройшли вашими слідами аж до лісу, та є ще багато речей, про які я хотів би знати правду.

— І нам цікаво послухати про вас, — сказав Мері. — Древлен, старий ент, нам дещо розповідав, але цього надто мало.

— На все свій час, — мовив Леґолас. — Ми вас шукали, тож ви звітуйте перші.

— Чи другими, — заперечив Ґімлі. — Краще буде слухати після обіду. Моя рана ниє, та і полудень уже минув. Ці ледацюги покращили би ситуацію, якби принесли для нас хоч трохи тієї здобичі, про яку згадували. Їжа та вино мали б дещо вгамувати мою образу на вас.

— Усе буде, як ти просиш, — пообіцяв Піпін. — Де зручніше обідати: тут чи на руїнах Саруманової вартівні, он там над аркою? Ми сиділи собі тут, аби пильно наглядати за дорогою.

— Краєм ока наглядати! — виправив його Ґімлі. — Та я не піду в орківську халупу. І орківських запасів не торкнуся.

— Ніхто тебе і не просить, — сказав Мері. — Ті орки нам самим до смерті набридли. Та в Ізенґарді не самі лише орки. У Сарумана ще залишилася крихта розуму, щоби не довіряти їм. Його ворота стерегли люди — напевно, його найвірніші слуги. Принаймні харчі їм постачали добрі.