— Нехай лежать, — сказав Ґандалф. — Завтра вранці вирішимо.
Опівдні загін короля став готуватися до подорожі. Поховання загиблих тільки починалось; і Теоден оплакував втрату Гами, першим кинувши на його могилу жменю землі.
— Великої шкоди завдав Саруман мені та цій землі, — сказав він Ґандалфові. — І при зустрічі я йому нагадаю про це.
Сонце вже хилилося до пагорбів на заході ущелини, коли Теоден і Ґандалф із воїнами рушили від Рову. Проводжати їх вибралася велика юрба вершників і людей із Західного Фолду, старих і малих, жінок і дітей, котрі повиходили з печер. Чистими голосами вони заспівали переможну пісню; а потім замовкли, зі страхом помітивши дерева і не знаючи, чого чекати від них.
Вершники під'їхали до лісу і зупинилися; ні коні, ні люди не бажали ступати туди. Дерева стояли сірі та грізні, між ними клубочився туман. Кінці довгих гнучких гілок звисали, мов жадібні пальці, коріння виступало зі землі, ніби лапи дивних чудовиськ, а під ними зяяла темна пустка. Але Ґандалф поїхав, ведучи загін уперед, і там, де дорога від Горнбурґа вступала в ліс, усі побачили склепінчастий прохід під величезними кронами; і Ґандалф проїхав через ці ворота, а воїни — слідом за ним. Вони здивовано виявили, що лісом іде дорога, а поруч збігає струмок; угорі відкривалося чисте небо, залите золотавим світлом. Але обабіч ряди височенних дерев огортали сутінки, що простягались углиб, у непроглядну пітьму; і звідти долинали тріск і стогін гілок, і приглушені крики, і шум неясних голосів, і гнівне бурмотіння. Не видно було ні орків, ні жодних інших живих істот.
Ґімлі їхав на коні разом із Леґоласом; і вони трималися біля Ґандалфа, бо Ґімлі боявся лісу.
— Тут гаряче, — звернувся Леґолас до Ґандалфа. — Усе довкола просякнуте гнівом. Чуєш, як тремтить повітря?
— Чую, — відповів Ґандалф.
— Що ж сталося з нещасними орками? — спитав Леґолас.
— Думаю, про це ніхто ніколи не довідається, — відповів Ґандалф.
Якийсь час вони їхали мовчки; а Леґолас постійно роззирався на всі боки, йому кортіло зупинитись і прислухатися до лісових звуків, але Ґімлі був проти.
— Таких дивовижних дерев я ще ніколи не бачив, — казав ельф. — А я ж стільки дубів знав од жолудя до ветхого віку. Шкода, що немає часу тут погуляти: дерева розмовляють, і згодом я зрозумів би їхні думки.
— Ні, ні! — закричав Ґімлі. — Швидко забираймося звідси! Я і так знаю їхні думки: ненависть до всіх двоногих, а говорять вони про руйнування й убивство.
— Не до всіх двоногих, — заперечив Леґолас. — Ти помиляєшся. Вони ненавидять орків. Адже ці дерева не місцеві і з ельфами та людьми майже не знайомі. Низини, де вони виростали, далеко звідси. Гадаю, Ґімлі, що вони прийшли сюди зі самих нетрів Фанґорну.
— Тоді Фанґорн — найнебезпечніший ліс у Середзем'ї, — сказав Ґімлі. — Я щиро вдячний за їхню допомогу, та любити їх не можу. Нехай тобі вони здаються гарними, та в цій землі я бачив більшу красу, чудовішу за всілякі гаї та галявини: моє серце дотепер переповнене нею.
Дивні істоти — люди, Леґоласе! Тут у них одне з чудес Північного Світу, і як вони його звуть? Печери, кажуть вони! Печери! Сховища на час війни, склад для сіна! Дорогий мій Леґоласе, чи відомо тобі, що підземелля Гельмового Яру величезні й гарні? Якби гноми довідалися про них, сюди би почалося нескінченне паломництво. Та вони платили би щирим золотом, аби хоч разочок поглянути на таке чудо!
— А я би заплатив золотом, тільки би туди не ходити, — сказав Леґолас. — І вдвічі більше — щоби мене випустили, якщо раптом таки забреду!
— Ти нічого не бачив, тому я вибачу твій жарт, — сказав Ґімлі. — Але ти говориш дурниці. Чи не чудові палати вашого короля під горою в Морок-лісі, що їх у давнину допомагали будувати гноми? А вони просто халупи порівняно з тутешніми підземеллями: величезні зали, сповнені музикою води, що скрапує в озера, прекрасні, мов Келед-зарам у зоряному сяйві.
Леґоласе, коли палахкотять смолоскипи і люди ступають піщаними долівками під лункими склепіннями, ах! — тоді, Леґоласе, на гладеньких стінах виблискують самоцвіти, кристали та прожилки золотої руди; і світло пронизує складки мармуру, схожі на мушлі, напівпрозорі, мов долоні Королеви Ґаладріель. Там є білі, шафранові та рожеві, мов зоря, колони, Леґоласе, чудернацьких, казкових форм; вони виростають із різнобарвних долівок назустріч склепінням, із яких звисають іскристі крила, намиста, завіси, витончені, мов замерзлі хмаринки; списи, хоругви, шпилі підвішених палаців! Вони віддзеркалюються в тихих озерах: мерехтливий світ визирає з темних вод, вкритих прозорим склом; міста, які й не снилися Дарінові, простягаються алеями та колонадами двориків ген аж у темні кінці, куди не сягає світло. І плюсь! — падає срібна краплина, й у колах зморщок на склі вежі гнуться і тремтять, наче водорості й корали в морському гроті. Тоді настає вечір: усе тьмяніє і згасає; смолоскипи переносять в іншу палату, в інший сон. Там за однією палатою з'являється друга, Леґоласе; за залою зала, над куполом купол, східці за східцями; і кручені коридори ведуть до самого осердя гір. Печери Підземелля Гельмового Яру! Щасливий випадок привів мене туди! Я плакав, коли покидав їх.
— Ну, то я бажаю тобі, Ґімлі, — сказав ельф, — вийти живим із війни і знову сюди повернутися. Тільки не говори про них своїм родичам! За твоїми словами, їм немає чим зайнятися. Мабуть, люди цього краю правильно роблять, що нічого не розповідають: одна сімейка беручких гномів із молотками та зубилами наламає більше, ніж збудували люди.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володар Перстенів» автора Толкін Дж. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ДВІ ВЕЖІ“ на сторінці 73. Приємного читання.