Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Мабуть, — мовив Ґандалф. — Завтра ми довідаємося, що саме він робить. А зараз спробуймо перепочити.

Стали табором біля Ізену; річище і далі було тихе та сухе. Дехто з воїнів заснув. Але пізно вночі всіх розбудив крик вартових. Місяць зайшов. Яскраво сяяли зорі; але на табір насувапася темрява, чорніша за ніч. З обох боків ріки вона котилася на північ.

— Стійте, не рухайтеся! — крикнув Ґандалф. — Не торкайтеся зброї! Зачекайте, воно нас не зачепить!

Довкола зібралась імла. Угорі тьмяно блищало кілька зірок; але по обидва боки звелися стіни непроглядної пітьми; воїни опинились у вузькому проході між темними вежами. Чути було голоси, шепіт і стогін, і нескінченне шелестливе зітхання; земля здригалася. Воїнам здавалося, що вони не знати скільки просиділи, причаївшись зі страху; та нарешті темрява і шум проминули, зникнувши в гірських ущелинах.

Ген на півдні, в Горнбурзі, серед ночі люди почули сильний шум, наче буревій промчав долиною, і затремтіла земля; всі перелякались і не наважувалися виходити з фортеці. А вранці піднялися на мур і стали, вражені: трупи орків зникли, і дерева — також. Трава в усій долині Яру була зім'ята і витоптана, ніби велетенські пастухи випасали тут свої стада худоби; за милю нижче від Рову була викопана величезна яма, а згори громадилася купа каміння. Люди були переконані, що там лежали вбиті на полі бою орки; та чи були серед них ті, котрі повтікали до лісу, не було відомо, бо ніхто не ступав на цей насип. Пізніше його назвали Смертним Горбом, і на ньому ніколи не росла трава. Але і дивних дерев уже ніколи не бачили в Яру; вони зникли вночі, повернувшись у темні хащі Фанґорну. Так вони помстились оркам.

Ані король, ані його загін тієї ночі вже не заснули, хоча нічого дивного більше не трапилося. Крім одного: раптом пролунав голос ріки. Велика хвиля прокотилася камінням, а потім Ізен знову спокійно поплив річищем, як це і було завжди.

На світанку загін уже був готовий до подорожі. Схід сонця ховався за блідо-сірими хмарами. У повітрі висів важкий туман, по землі стелилися задушливі випари. Тепер вершники повільно їхали трактом, широким, добре доглянутим, із твердим покриттям. Крізь імлу ледве прозирав довгий відріг, що здіймався ліворуч. Вершники проїхали в Нан-Кунурір, Долину Чародія. Оточена горами з усіх боків, окрім південного, колись ця долина була прекрасна та зелена, а через неї протікав повноводий Ізен; ріку живила безліч струмків і джерел у дощових горах, а довкола розлягалися гарні, родючі землі.

Тепер усе було не так. Попід стінами Ізенґарда залишилося кілька акрів землі, обробленої невільниками Сарумана; та долина перетворилася на пустище з бур'янами і колючками. Гілки ожини повзли по землі або п'ялися на кущі й урвища, сплітаючись у кошлаті гнізда для дрібних тварин. Не росло там жодного дерева; та посеред буйних трав стирчали обгорілі пні давніх гаїв. Сумний і німий був цей край, тільки вода шуміла між кам'янистих берегів. Дим і пара клубочилися понурими хмарами і стелились ущелинами. Вершники їхали мовчки. До багатьох сердець прокрався сумнів, бо не знали вони, до якого сумного кінця вела їхня дорога.

За кілька миль тракт перейшов у широку вулицю, майстерно викладену великими пласкими плитами; на стиках не пробивалася жодна билинка. Обабіч у глибоких ринвах дзюрчала вода. Раптом із туману виступив високий чорний стовп. На ньому лежав камінь, витесаний і розмальований за подобою довгої Білої Руки, пальці якої показували на північ. Вершники знали, що за цим стовпом мали з'явитися ворота Ізенґарда, і тривога огорнула їхні серця; але туман був непроглядний.

Під відрогом Імлистих Гір посеред Долини Чародія з давніх-давен стояло стародавнє місто, яке люди звали Ізенґардом. Частково за мури йому правили гори, та в давнину тут доклали своїх рук великі будівничі з Вестернесу; та й Саруман мешкав у ньому вже довгенько і не сидів без діла.

Ось яке було місто, коли Саруман верховодив, визнаний найстаршим серед чарівників. Кільце великого кам'яного муру, наче височенна скеля, виступало з-під прихистку гори, від якої воно починалось і куди знову поверталося. Єдиний вхід — велика арка — був вирубаний у південному мурі. Довгий тунель у чорному камені з обох кінців замикали велетенські залізні ворота. Вони були так добре викувані й урівноважені на великих сталевих завісах, забитих просто у скелю, що відкривалися, якщо зняти засуви, легким поштовхом руки, безшумно. За лунким тунелем лежала велика кругла рівнина, дещо вигнута, мов широка плитка тарілка: миля між крисами в діаметрі. Колись тут було багато зелених алей і фруктових садів, орошуваних джерелами, що стікали з гір до озера. Та за Сарумана ніяка зелень уже не росла. Вулиці вимостили темними кам'яними плитами, а вздовж них замість дерев тепер тягнулися довгі лінії мармурових або чавунних стовпів, з'єднаних важкими ланцюгами.

Усі будинки, комори, коридори були видовбані у скелях, і численні вікна й темні двері визирали на круглий майдан. Там жили тисячі робітників, слуг, рабів і солдатів із великим запасом зброї; у глибоких норах під стінами утримували та годували вовків. Рівнина також була порита і перекопана. Глибоко в землю спускалися шахти; зверху їх прикривали низькі горбики та кам'яні куполи, й уночі Кільце Ізенґарда було схоже на цвинтар із неспокійними мерцями. Земля здригалася. Шахти збігали скатами та крученими сходами до ще глибших підземель; там у Сарумана були скарбниці, склади, арсенали та великі кузні. Там безперестанку крутилися залізні колеса і гупали молоти. Уночі з душників тяглися султани випарів, підсвічені знизу червоними, синіми чи отруйно-зеленими вогнями.

Усі обгороджені ланцюгами дороги сходилися до центру. Там стояла дивовижна вежа. Збудували її ті самі будівничі давнини, котрі колись вирівняли Кільце Ізенґарда, та все ж вона здавалася не рукотворною, а наче виламаною з кісток землі у прадавніх муках гір. Шпилем і островом із каменю була вона, чорним і блискучим: чотири стовпи з багатогранних каменів піднімалися єдиним могутнім блоком, а біля вершини розходились і стирчали, наче роги, гострі, мов наконечники списів, шпилі зі заточеними краями. Між ними був невеликий майданчик, і там, на карбованій таємничими знаками підлозі з полірованого каменю, на висоті п'яти сотень футів над рівниною могла стояти людина. Такою була цитадель Сарумана, Ортханк; ця назва (зумисне чи випадково) мала подвійне значення: ельфійською мовою слово «ортханк» означало Гірське Ікло, а мовою Рогану — Хитрий Розум.

Неприступний був Ізенґард і тривалий час — дуже красивий; і мешкали там великі правителі — стражі Західного Ґондору та мудреці, котрі стежили за зірками. Але поступово Саруман усе перемінив для своєї лукавої мети, покращивши, на його думку, місто. Як же він помилявся, адже всі ці хитромудрі витівки, заради яких він покинув свою колишню мудрість і які щиро вважав своїми винаходами, насправді прийшли з Мордору; тож усе, що він зробив, було нічим іншим, як дитячою забавкою чи рабськими лестощами, маленькою копією тієї велетенської фортеці, в'язниці, зброярні, горнила великої сили, Барад-дура, Темної Вежі, яка суперників не зносила, з лестощів глузувала і спокійно вичікувала свого часу, сповнена пихи та незмірної потуги.

Отака була твердиня Сарумана — за чутками, бо на пам'яті нинішнього покоління роганців ніхто не входив до воріт Ізенґарда, хіба що за винятком кількох на зразок Червослова, котрі пробиралися потайки і про те, що бачили, не розповідали.

Ґандалф проминув стовп із Рукою; вершники відразу помітили, що Рука насправді не біла, а заплямована присохлою кров'ю; придивившись, вони розгледіли, що нігті в Руки червоні. Не звертаючи на це уваги, Ґандалф рушив у туман, а вершники неохоче поїхали слідом. Усе довкола мало такий вигляд, ніби після раптової повені; обабіч дороги розлилися широкі калюжі, заповнивши водою всі западинки, бруківкою текли струмки.

Нарешті Ґандалф зупинився і кивнув головою, скликаючи всіх до себе; за його спиною імла розвіялась і світило бліде сонце. Було вже пополудні. Загін стояв перед ворітьми Ізенґарда.

Та ворота, вирвані з петель і покручені, лежали на землі. Довкола було розкидане каміння, розтріскане чи подрібнене на незліченні уламки або ж звалене в купи. Велика арка все ще стояла, та за нею відкривався пролом: склепіння тунелю обвалилось, а стіни зяяли великими тріщинами та дірами; башти розсипалися на порох. Якби Велике Море розлютилося й ударило в ці гори штормовою хвилею, то не спричинило би більшого руйнування.

За кільцем стін парувала вода — казан із окропом, у якому плавали, занурюючись і кружляючи, потрощені дошки та колоди, скрині та діжки, всілякий мотлох. Покручені та похилені стовпи здіймали розщеплені стрижні над водою, та всі дороги затопило. А вдалині, в пелені спіралеподібної хмари, бовванів скелястий острів. Темна і неторкнута бурею височіла вежа Ортханк. Каламутні хвилі плюскотіли біля її підніжжя.

Король і його супутники мовчки сиділи на конях, споглядаючи розгром Саруманової сили; та як це сталося, не розуміли. Перевели погляд на арку і розбиті ворота. Там, зовсім неподалік, побачили велику купу каміння; і раптом помітили дві маленькі постаті, котрі зручно розляглися серед уламків, ледве помітні у своїх сірих плащах. Поруч було розкладено пляшки, миски і тарелі, так ніби хтось щойно добре попоїв і тепер відпочивав після важкої роботи. Один із незнайомців, здається, спав; другий, заклавши ногу на ногу, а руки під голову, сперся спиною на перекошену плиту і пускав ротом довгі пасемця та маленькі кільця легкого голубого диму.