Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— І тютюн? — спитав Ґімлі.

— Ні, певно, що ні, — розсміявся Мері. — Та це вже окрема історія, нехай зачекає, поки пообідаємо.

— Ну, то ходімо ж обідати! — сказав гном.

Гобіти провели друзів попід аркою, а потім угору по сходах. Широкі двері ліворуч вели у простору кімнату, з протилежного боку якої були ще менші дверцята, а також камін. Вирубана в камені кімната раніше, мабуть, була темна, бо вікна її виходили в тунель. Але тепер крізь проламаний дах лилося світло, а в каміні горіли уламки деревини.

— Розпалив маленьке вогнище, — сказав Піпін. — Трохи зігрітись у тумані. Тут лежало тільки кілька полін, а все, що ми знайшли, було вологе. Але тяга в каміні відмінна: на щастя, комин не завалило. Добре, що є вогонь. Я вам підсмажу кілька грінок. Боюся, хліб тут пролежав три-чотири дні.

Араґорн і друзі сіли на кінці довгого столу, а гобіти зникли за дверцятами.

— Нам повезло, що комору не залило, — сказав Піпін, коли вони вийшли, навантажені тарелями, мисками, келихами, ножами та різноманітними наїдками.

— Не крути носом, друже Ґімлі, — сказав Мері. — Це не орківський корм, а їжа для людини, як каже Древлен. Вам вина чи пива? Є у нас тут бочівочка — зовсім непогана. А ось першокласна солонина. Або, якщо хочете, можу відрізати й підсмажити кілька шматочків шинки. Прикро, що нема ніякої зеленини: кілька останніх днів постачання геть нерегулярне! І нічого солодкого вам не запропоную, хіба що хліб із маслом і медом. Цього досить?

— Цілком, — відповів Ґімлі. — Рахунок зрівнявся.

Троє друзів узялися до їжі; двоє гобітів, не соромлячись, сіли за стіл удруге. «Мусимо скласти нашим гостям компанію», — сказали вони.

— Ви сьогодні такі чемні, — сміявся Леґолас. — А якби ми не з'явилися, ви би, напевно, вже складали компанію один одному?

— Можливо, чом би й ні? — образився Піпін. — Орки годували огидно, до того ж ми голодували. Уже і не згадаю, коли їли досхочу.

— Щось не видно, щоби вам це зашкодило, — зазначив Араґорн. — Ви просто пашите здоров'ям.

— Так, і справді, — підтвердив Ґімлі, вивчаючи їх поглядом із-над келиха. — Ваше волосся стало вдвічі густіше та кучерявіше, ніж було; і я навіть присягнуся, що ви трохи підросли, якщо це можливо для гобітів вашого віку. Принаймні цей Древлен вас голодом не морив.

— То правда, — визнав Мері, — та енти лише п'ють, а водою ж не наситишся. Трунки Древлена поживні, та все одно хочеться чогось суттєвішого. Навіть лембас приїдається.

— То ви пили воду ентів? — вигукнув Леґолас. — Ах, видно, очі Ґімлі його не обманюють. Про трунки Фанґорна співають дивні пісні.

— Багато дивного розповідають про той край, — додав Араґорн. — Але я там ніколи не був. Ну, розкажіть нам про ліс і про ентів!

— Енти, — почав Піпін, — енти… ну, енти, по-перше, всі різні. А потім, їхні очі… дуже дивні в них очі… — Він збився, добираючи слова, а потім замовк. — Ну, та ви вже бачили їх здаля, — продовжив він, — принаймні вони вас бачили і сповістили, що ви прямуєте сюди… і сподіваюся, ви з ними познайомитеся, перш ніж підете звідси. Тоді самі все зрозумієте.

— Так-так! — обурився Ґімлі. — Починаємо історію зі середини. А я би хотів почути все зі самого початку, з того дивного дня, коли наше братство розпалось.

— Усе почуєш, май терпець, — відказав Мері. — Та спершу — якщо вже всі поїли — набиймо люльки і покурімо. І уявімо собі на часинку, ніби ми знов у безпечному Брі чи в Рівендолі.