Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— І яка відповідь на твою загадку? — спитав Теоден.

— Якщо хочеш дізнатися, то їдь зі мною до Ізенґарда, — відповів Ґандалф.

— До Ізенґарда? — здивувались усі.

— Так, — підтвердив Ґандалф. — Я повертаюся до Ізенґарда, й ті, хто бажає, можуть поїхати зі мною. Отам набачитеся чудес!

— Але навіть якщо зібрати всіх воїнів Марки, вилікуваних і відпочилих, нам не вистачить сил для нападу на твердиню Сарумана, — сказав Теоден.

— І все-таки я їду до Ізенґарда, — сказав Ґандалф. — Я не затримаюся там надовго. Бо шлях мій лежить на схід. Чекайте на мене в Едорасі, коли місяць буде щербатий!

— Ні! — заперечив Теоден. — Я засумнівався в темну передсвітанкову годину, але тепер ми з тобою не розлучимося. Я поїду з тобою, якщо ти так радиш.

— Я хочу якомога швидше зустрітися зі Саруманом, — сказав Ґандалф, — а оскільки він завдав тобі багато шкоди, то пасувало б, аби там був і ти. Коли зможеш виступити?

— Мої люди виснажені битвою, — сказав король. — І я теж втомлений. Я довго пробув у сідлі й мало спав. На жаль, мої літа не вигадані й не нашептані Червословом. Це хвороба, якої не вилікує жодний лікар, навіть ти, Ґандалфе!

— Тоді нехай перепочинуть усі, хто поїде зі мною, — порадив Ґандалф. — Вирушимо в сутінках. Найкраще, щоби віднині всі наші від'їзди та приїзди утримувались у цілковитій таємниці. Але багато людей не бери, Теодене. Ми їдемо на переговори — не на битву.

Тоді король вибрав кількох воїнів, неушкоджених і з прудконогими кіньми, і розіслав їх зі звісткою про перемогу в усі кінці Марки; і також понесли вони його наказ, аби всі чоловіки, молоді та старі, поспішили до Едораса. Там, наступного дня після повного місяця, правитель Марки буде радитися з усіма, хто може тримати в руках зброю. Для походу до Ізенґарда король вибрав Еомера та двадцятьох витязів зі свого двору. З Ґандалфом мали йти також Араґорн, Леґолас і Ґімлі. Незважаючи на поранення, гном не хотів залишатись.

— Удар орка був зовсім слабкий, та ще й лезо ковзнуло по шапці, — сказав він. — Мене така подряпина не стримає.

— Дай тоді хоч промию рану перед походом, — сказав Араґорн.

Король повернувся до Горнбурґа й ліг спати, і такого спокійною сну він не мав уже багато років; воїни його супроводу також відпочивали. Та всі інші, крім поранених, стали до важкої праці; адже багато полягло у битві, й тіла їхні лежали на полі чи в Яру.

Жоден орк не залишився живий; і трупів їхніх було не злічити. Але дуже багато горців здалось і перелякано благало про милість.

Воїни Марки забрали в них зброю і дали їм роботу.

— Тепер виправляйте лихо, яке накоїли, — наказав Еркенбранд. — А потім поклянетеся ніколи не переходити Ізенські Броди зі зброєю в руках і ніколи не приєднуватися до ворогів людей, — тоді відпустимо вас додому. Саруман обдурив вас. Для багатьох нагородою за їхню службу стала смерть; а якби ви перемогли, то не набагато ліпшою виявилася би ваша платня.

Воїнів із Сірого Краю вразили його слова; адже Саруман переконував їх, що роганці жорстокі й полонених спалюють живцем.

Посеред поля перед Горнбурґом насипали два кургани і поховали там усіх вершників Марки, котрі полягли при обороні: один — для вершників Східної Марки, другий — Західного Фолду. В окремій могилі, в затінку Горнбурґа спочив Гама, начальник королівської сторожі. Він поліг перед Воротами.

Тіла орків поскладали у великі купи далеко від курганів, під узліссям. І люди не знали, що робити з купами падла, бо ні поховати, ні спалити таку масу було неможливо. Дров для вогнища було замало, а підійти зі сокирою до дивовижних дерев ніхто би не наважився, тим паче, що Ґандалф наказав не брати ні шматка кори, ні гілки.