Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Полки Ізенґарда завирували, метаючись у різні боки й утікаючи від одного жаху до іншого. На башті знову засурмив ріг. Через проїзд Рову помчала дружина короля. З пагорбів летів Еркенбранд, правитель Західного Фолду. Донизу, мов гірський олень, упевнено поскакав Тінебор. Білий Вершник мчав просто на ворогів, жахаючи їх до божевілля. Дикі горці падали перед ним долілиць. Орки металися, верещали і кидали шаблі та дротики. Мов гнаний вітром чорний дим, розбігалися вони. Скиглячи, втікали вони до темного прихистку лісу; і з тієї темряви не вийшов жоден із них.

VIII. Дорога на Ізенґард

Отак на зеленому лузі біля струмка у сяйві погожого ранку знову зустрілися король Теоден і Ґандалф, Білий Вершник. Були тут і Араґорн, син Араторна, й ельф Леґолас, і Еркенбранд із Західного Фолду, і витязі Золотого Палацу. Довкола зібралися рогірими, вершники Марки: подив був навіть сильніший за радість від перемоги, й очі всіх були звернені до лісу.

Раптом із радісними вигуками назустріч їм вийшли ті, кого відтіснили вглиб Яру. Ішли старий Гамлінґ та Еомер, син Еомунда, а поруч із ними крокував гном Ґімлі. На ньому не було шолома, голова його була перев'язана клаптем полотна, заплямленого кров'ю, та голос гнома лунав гучно і бадьоро.

— Сорок два, пане Леґоласе! — вигукнув він. — Але, на жаль, моя сокира пощербилася: сорок другий мав на собі залізний нашийник. А як твої справи?

— Ти випередив мене на одного, — відповів Леґолас. — Поступаюся тобі першістю, бо я такий радий тебе бачити!

— Еомере, дорогий мій племіннику! — зрадів Теоден. — Ти вернувся цілий і здоровий, яке щастя.

— Вітаю тебе, правителю Марки! — сказав Еомер. — Темна ніч минула, і знову настав день. Але приніс він дивовижні звістки. — Він обернувся і зачудовано поглянув на ліс, а потім на Ґандалфа. — Ти знову прийшов вчасно і несподівано.

— Несподівано? — перепитав Ґандалф. — Я ж обіцяв повернутись і зустріти вас тут.

— Але ж не сказав, коли і як ти повернешся. Дивну підмогу ти привів. Ти великий чарівник, Ґандалфе Білий!

— Можливо. Щоправда, своєї величі я поки що не довів. Я тільки вчасно дав добру пораду і скористався з прудкості Тінебора. Набагато більше зробили ваша мужність і міцні ноги піхотинців із Західного Фолду, — вони крокували всю ніч.

Ще з більшим подивом дивилися на Ґандалфа всі присутні. Декотрі крадькома позирали на ліс, протираючи очі, ніби думали, що їм щось ввижається.

Ґандалф довго і весело сміявся.

— Дерева? — сказав він. — Ні, ліс я бачу так само виразно, як і ви. Та це не моя робота. Мені таке не до снаги. Усе склалося краще, ніж я планував, і краще, ніж сподівався.

— Але якщо це не твої чари, то чиї? — здивувався Теоден. — Не Саруманові ж, це очевидно. Невже є могутніший за тебе мудрець, поки що нам не відомий?

— Чари тут ні до чого, а сила — набагато старіша, — відповів Ґандалф, — сила, яка розгулювала по землі, ще коли не співали ельфи і не дзвеніли молоти.

Дерев залізо ще не сікло,

Ще місяць юне мав чоло;

Ні персня не було, ні бід, —

Лісами йшов могутній хід.