Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Я чекаю світанку, — мовив Араґорн.

— І що з того світанку? — зареготали вони. — Ми доблесні урук-хаї: ми б'ємося й удень, і вночі, й у гарну погоду, й у бурю. Ми прийшли вбивати, при сяйві сонця чи місяця. Що з того світанку?

— Ніхто не знає, що принесе новий день, — відповів Араґорн. — Забирайтеся звідси, поки не пізно.

— Злазь, бо ми самі скинемо тебе зі стіни, — закричали вони. — Це не переговори. Ти не маєш що нам сказати.

— Ні, маю, — відповів Араґорн. — Горнбурґ не здавався ще нікому. Відступіть, бо ніхто з вас не врятується. Нікому буде навіть віднести звістки на південь. Ви не знаєте, що вам загрожує.

Стільки сили та величі було в постаті Араґорна, який стояв над зруйнованими воротами сам супроти ворожого війська, що дикі горці принишкли і почали озиратись, а дехто збентежено поглядав на небо. Та орки голосно зареготали і сипонули градом дротиків і стріл, — Араґорн ледве встиг зістрибнути у двір.

Раптом пролунав вибух і спалахнув вогонь. Арка воріт, над якою щойно стояв Араґорн, із гуркотом обвалилась у хмарі диму та пилюки. Барикаду рознесло, мовби від удару блискавки. Араґорн побіг до королівської башти.

Щойно впали ворота, орки завищали, готові кинутися в атаку; але тут забринів спочатку тихий, наче вітер удалині, а потім усе гучніший галас безлічі голосів, які несли у світання дивну звістку. Орки в Яру здригнулися, зачувши тривожний гомін. І тоді, раптовий і жахливий, загримів із високої вежі великий Ріг Гельма.

Усі, хто почув цей звук, затремтіли. Багато орків попадало на землю, затуляючи руками вуха. З глибини Яру покотилася луна, хвиля за хвилею, мовби на кожній скелі та кожній горі стояли гарольди. А люди на мурах підняли голови, здивовано прислухаючись, бо луна не завмирала. Сигнали рогу розкочувалися горами; все швидше та голосніше звучали вони один за одним, шалені й вільні гуки.

— Гельм! Гельм! — закричали вершники. — Гельм прокинувся й іде на війну. Гельм за короля Теодена!

Під ці вигуки виїхав король. Кінь його був білий, мов сніг, золотий його щит, а спис — довгий. Праворуч їхав Араґорн, нащадок Еленділа, позаду — воїни з Дому Еорла Юного. Світлішало небо. Ніч відступала.

— Уперед, еорлінги!

Зі страшним шумом і вигуками кинулися вони на ворогів. Вилетіли вони з воріт і далі через дамбу промчали крізь полки Ізенґарда, як вітер понад степом. Позаду них із Яру долинали шалені крики воїнів, котрі вискакували з печер, відтискаючи ворога. З фортеці висипали всі, хто там був. А роги все сурмили, і луна котилася горами.

Усе вперед і вперед летіли король і його дружина. І ватажки, і прості воїни падали або втікали від них. Ні орки, ні люди не могли встояти перед навалою. Спинами вони поверталися до мечів і списів вершників, обличчями — до долини. Вони кричали і вили, бо з приходом дня їх здолали жах і заціпеніння.

Отак король Теоден виїхав із Гельмових Воріт і пробив собі шлях до великого Рову. Тут загін зупинився. Уже зовсім розвиднілося. Сонце позолотило схили на сході й замерехтіло на списах. Але вершники мовчки сиділи на конях, роздивляючись навкруги.

Місцевість змінилася. Там, де вчора зеленіли трав'янисті косогори, сьогодні бовванів ліс. Величезні дерева, похмурі та мовчазні, стояли нескінченними рядами, зі сплутаними гілками та віковічними верхівками; їхнє покручене коріння ховалось у високій зеленій траві. У гущавині було темно. Між Ровом і цим безіменним лісом було тільки чверть милі. І тут зіщулилися горді ватаги Сарумана, нажахані королем і деревами. Вони бігли від Гельмових Воріт, аж поки весь простір над Ровом очистився, але тут вони скупчилися, мов рій мух. Даремно дерлися вони на стіни ущелини, шукаючи порятунку. Надто крутим і кам'янистим був схил на сході; ліворуч же, зі заходу, насувалася їхня загибель.

Там, на гребені схилу, раптово з'явився вершник, одягнутий у біле й осяяний ранковим сонцем. Низькими пагорбами котився сигнал рогів. І за вершником, униз пологими схилами, поспішали десять тисяч піхотинців із мечами в руках. Серед них крокував високий і сильний чоловік. Щит його був червоний. Підійшовши до краю долини, він притулив до вуст великий чорний ріг і дзвінко засурмив.

— Еркенбранд! — загукали вершники. — Еркенбранд!

— І Білий Вершник! — крикнув Араґорн. — Ґандалф знову повернувся!

— Мітрандір, Мітрандір! — вигукнув Леґолас. — Оце справді чари! Ходімо подивимося на цей ліс, поки видіння не розвіялося.