Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Ні, він іще не повернувся, — повідомив один із воїнів Фолду.

— Востаннє я бачив його, коли він збирав людей і боровся за прохід углиб Яру. З ним були Ґамлінґ і гном, але я не зміг пробитися до них.

Араґорн перетнув внутрішнє подвір'я і піднявся до верхньої кімнати башти. Там, оглядаючи долину з вузького вікна, стояв король.

— Які звістки, Араґорне? — спитав він.

— Ворог захопив мур, правителю, вся оборона зметена; та дехто втік до цитаделі.

— Еомер тут?

— Ні, правителю. Та багато твоїх людей відступило вглиб Яру, і, кажуть, Еомер був із ними. В ущелинах вони можуть затримати ворога і сховатись у печерах. Чи є в них надія на порятунок, не відомо.

— Більша, ніж у нас. Кажуть, там добрі запаси. І чисте повітря надходить крізь щілини в породі. Непохитну оборону не прорве ніхто. Там можна триматися довго.

— Але орки притягнули різну погань із Ортханка, — сказав Араґорн. — Вони мають підривний вогонь, і з ним узяли мур. Якщо вони не прорвуться до печер, то зможуть замурувати їх іззовні. Та ми зараз мусимо зосередитися на власній обороні.

— Нудить мене в цій тюрмі, — сказав Теоден. — От якби я взяв списа і повів своїх воїнів у поле, то, можливо, знову відчув би захват битви і так би й загинув. А тут із мене мало користі.

— Але тут ти принаймні під захистом найміцнішої твердині Марки, — сказав Араґорн. — У нас більше надії захистити тебе в Горнбурзі, ніж в Едорасі чи навіть у Гірському Скиті.

— Кажуть, що Горнбурґ ніколи не падав перед ворогом, — відповів Теоден, — але зараз моє серце сповнене сумнівів. Світ змінюється, і те, що колись було міцне, тепер стало ненадійним. Як нашій вежі вистояти проти такого війська і такої безмежної ненависті? Знав би я, що сила Ізенґарда так зросла, — мабуть, не виступив би їй назустріч, попри всю мудрість Ґандалфа. Зараз його поради не здаються такими добрими, як при ранковому світлі.

— Не суди про поради Ґандалфа, поки ще все не закінчилося, правителю.

— А кінець уже близько, — сказав король. — Та я не хочу загинути тут, мов старий борсук у пастці. Сніжногривий, Гасуфель і коні мого почту у дворі фортеці. На світанку я звелю засурмити в Гельмів Ріг і вийду на бій. Ти підеш зі мною, сину Араторна? Може, ми прокладемо собі дорогу, а коли загинемо, то про нас складатимуть пісні — якщо хтось виживе.

— Я піду з тобою, — відповів Араґорн.

Від короля він повернувся на укріплення і обійшов усі пости, підбадьорюючи воїнів і допомагаючи там, де атака була найгарячіша. Разом із ним пішов Леґолас. Знизу рвалося полум'я і від вибухів здригалося каміння. Орки закидали гаки і приставляли драбини. Знову і знову вони здобували вершину зовнішнього муру, і знову оборонці скидали їх донизу.

Урешті Араґорн зупинився над великими воротами, не зважаючи на ворожі стріли. Подивившись на схід, він побачив, що небо почало світліти. Тоді підняв відкриту долоню на знак того, що хоче вести переговори. Орки завищали і зареготали.

— Злазь! Злазь до нас! Якщо хочеш із нами поговорити, то злазь! І тягни свого короля! Ми доблесні урук-хаї. Ми викуримо його з нори, якщо не вилізе сам. Тягни свого короля-неробу!

— Король сам вирішує, коли йому виходити, — відповів Араґорн.

— А ти що там робиш? Чого виглядаєш? Чи, може, хочеш нас перелічити? Ми доблесні урук-хаї.