Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Та серед них є такі, котрі репетують мовою сірян, — сказав Гамлінґ. — Я її розумію. Це стародавня мова людей, і колись нею розмовляли у багатьох західних долинах Марки. Прислухайся! Вони ненавидять нас і зараз радіють; наша загибель для них безсумнівна. «Короля! Короля! — кричать вони. — Короля в полон. Смерть форгойлам! Смерть біловолосим! Смерть грабіжникам із Півночі!» Отак вони називають нас. І через півтисячі років не забули вони свою образу за те, що правителі Ґондору віддали Марку Еорлові Юному й уклали з ним союз. А Саруман розпалив цю давню неприязнь. Якщо їх підбурити — вони скаженіють. І не відступлять ані в сутінках, ані на світанку, поки не захоплять Теодена чи не поляжуть самі.

— І все-таки день принесе мені надію, — повторив Араґорн. — Хіба не сказано, що, доки Горнбурґ обороняють, його не захопить жоден ворог?

— Так співають менестрелі, — відповів Еомер.

— Тож будемо боронитись і сподіватися! — вигукнув Араґорн.

Тут заревіли сурми. Пролунав гуркіт, вибухнуло і задиміло полум'я. З шумом і пінявою ринули води струмка: їх уже нічого не стримувало, у стіні відкрився величезний пролом. Військо темних тіней кинулось усередину.

— Саруманова нечисть! — скрикнув Араґорн. — Поки ми розмовляли, вони знову проповзли у стік і запалили в нас під ногами вогонь Ортханка. Еленділ! Еленділ! — вигукнув він, стрибаючи в пролом.

Тієї ж миті сотня драбин лягла на зубці. Понад і попід муром, як чорна хвиля на піщану дюну, накотився останній наступ. Оборону знесло. Частина вершників відходила все далі в Яр, падаючи і захищаючись, крок за кроком відступаючи до печер. Інші прорубували собі шлях до цитаделі.

Широкі сходи підіймалися від Яру до внутрішніх воріт Горнбурґа. Біля самого підніжжя стояв Араґорн. У його руці світився Андуріл, і пострах меча стримував навалу ворогів, поки один по одному всі воїни, котрі встигли добігти до східців, не досягли воріт. Позаду Араґорна, на найвищій сходинці, завмер Леґолас. Він натягнув лук, але в нього залишилася тільки одна стріла, і він приготувався пристрелити першого ж орка, котрий наважиться підступити до сходів.

— Усі, хто міг, уже сховався за стінами, Араґорне! — крикнув він.

— Піднімайся!

Араґорн повернувся і поспішив сходами вгору, та спіткнувся, біжучи, здоланий втомою. Тієї ж миті вороги рвонули вперед. Орки з вереском подерлися догори, намагаючись довгими руками вхопити Араґорна. Перший із них упав із останньою стрілою Леґоласа в горлі, та решта перескочила через убитого. І тоді величезний камінь, скинутий зі стіни, покотився сходами, валячи всіх орків донизу, в Яр. Араґорн добіг до воріт і захряснув їх за собою.

— Погані наші справи, друже мій, — сказав він, витираючи піт із чола.

— Погані, — сказав Леґолас, — але не безнадійні, доки ти з нами. А де Ґімлі?

— Не знаю, — відповів Араґорн. — Востаннє я бачив його, як він бився під муром, але потім нас розкидало в різні боки.

— Шкода! Це погана звістка, — спохмурнів Леґолас.

— Він стійкий і сильний, — сказав Араґорн. — Будемо сподіватися, що добереться до печер. Там він буде у безпеці. У більшій безпеці, ніж ми. Такий сховок йому, гномові, буде до вподоби.

— На це я і сподіваюся. Та краще би він пішов цією дорогою. Я ж хотів похвалитися майстрові Ґімлі, що дорахував до тридцяти дев'яти.

— Якщо він проб'ється до печер, то знову тебе перевершить, — засміявся Араґорн. — Я ще не бачив, аби хтось володів сокирою так, як він.

— Ну, то я піду пошукаю стріли, — сказав Леґолас. — Швидше би закінчилася ніч — засвітла буде легше стріляти.

Араґорн перейшов у цитадель. Там він довідався, що Еомера немає в Горнбурзі.