Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Андуріл! Андуріл став до бою. Знову засяяв Меч, що був Зламаний!

Нажахані орки покидали тарани і спробували відбиватись; але стіна їхніх щитів розкололася, наче від удару блискавки, і вони падали порубані або гепалися зі скелі в кам'янистий потік. Орки скажено відстрілювались, але потім побігли.

На якусь мить Еомер і Араґорн зупинилися перед воротами. Грім гуркотів десь удалині. Блискавиці все ще миготіли ген над далекими горами на півдні. Здійнявся пронизливий північний вітер. Зорі визирнули з-за подертих хмар; над західними пагорбами виплив місяць, розливаючи жовте сяйво.

— Ми прибігли якраз вчасно, — сказав Араґорн, дивлячись на ворота. Величезні петлі та залізні засуви повгиналися, багато колод потріскало.

— Але ми не можемо залишатися тут обороняти мур, — сказав Еомер. — Поглянь! — Він показав на дамбу. Величезний натовп орків і темнолицих знову збирався на протилежному березі струмка. Засвистіли стріли і застрибали по плитах. — Ходімо! Треба йти назад і спробувати підперти ворота камінням і колодами. Ходімо ж!

Вони побігли назад. Тієї ж миті з десяток орків, котрі непорушно лежали серед трупів, скочив на ноги і безшумно посунув слідом. Двоє кинулися під ноги Еомерові, повалили його на землю і за мить уже сиділи на ньому. Та раптом із пітьми вискочила маленька темна постать, раніше ніким не помічена, і хрипко крикнула: «Барук Казад! Кашд ай-мену!» Замахнулась і гупнула сокира. Два орки впали без голів. Решта розбіглась. Еомер підвівся на рівні ноги, а на допомогу йому вже мчав Араґорн.

Хвіртку знову зачинили, ворота зісередини укріпили залізними балками та купами каміння. Тоді Еомер повернувся до гнома:

— Дякую тобі, Ґімлі, сину Ґлоїна! Я не знав, що ти ходив із нами у вилазку. Та частенько непрошений гість виявляється найкращим. Як ти сюди потрапив?

— Я пішов за вами, щоби відігнати сон, — відповів Ґімлі, — та горці виявилися для мене величенькими, тож я присів за каменем подивитися на вашу гру мечами.

— Не знаю, як тобі віддячити, — сказав Еомер.

— До ранку матимеш іще не одну нагоду, — засміявся гном. — Але я задоволений. Від самої Морії я рубав лише дрова.

— Двоє! — похвалився Ґімлі, кладучи сокиру. Він уже повернувся до свого місця на мурі.

— Двоє? — перепитав Леґолас. — У мене успіхи більші, хоча тепер мушу шукати стріли, бо всі свої випустив. За мною десь двадцять орків, не менше. Але це те саме, що кілька листків у лісі.

Небо швидко звільнялося від хмар, і яскраво сяяв призахідний місяць. Але світло принесло мало надії для вершників Марки. Здавалося, ворогів не поменшало, а навпаки побільшало, і з долини через проїзд у валі прибували все нові натовпи. Вилазка за ворота дала тільки короткий перепочинок. Натиск на ворота подвоївся. Під муром, наче море, ревіли полки Ізенґарда. Орками та дикими горцями кишіло від краю до краю стіни. Канати з гачками чіплялися за парапет швидше, ніж воїни встигали їх відрубувати чи відкидати. До муру приставляли сотні драбин; їх скидали, і вони з тріском ламалися, та на їхніх місцях з'являлася безліч інших, і орки п'ялися по драбинах, наче мавпи з темних лісів на півдні. Біля підніжжя муру вбиті й поранені утворювали купи, мов галька під час шторму; все вище здіймалися жахливі кургани, а ворог усе сунув.

Утома долала людей Рогану. Стріли та списи закінчилися, мечі пощербилися, щити потріскали. Тричі Араґорн і Еомер піднімали воїнів на бій, і тричі спалахував Андуріл у відчайдушних нападах, відкидаючи ворога від муру.

Раптом із глибини Яру долинув гамір. Орки, мов щури, проповзли стоком, яким витікав струмок. У затінку скель вони дочекалися, коли напад став найгарячішим і майже всі оборонці кинулися на вершину муру. Тоді вони вискочили зі сховку. Деякі пробралися вглиб Яру, до коней, і вже билися зі сторожею.

Ґімлі зіскочив із муру з несамовитим криком, що луною відбився від скель.

— Казад! Казад!

Тепер у нього було багато роботи.

— Егей! — закричав він. — Орки з тилу. Егей! Поглянь, Леґоласе! Тут їх вистачить для нас обох. Казад ай-мену!