Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Темні сни бачив я останнім часом, — мовив він, — але зараз відчуваю, що прокинувся. Шкода, що ти не прийшов раніше, Ґандалфе. Боюся, прибув ти вже надто пізно — тільки побачити останні дні мого дому. Недовго стояти Золотому Палацу, який збудував Бреґо, син Еорла. Високий трон піде на поталу вогню. Що мені робити?

— Багато чого, — сказав Ґандалф. — Але спершу пошли по Еомера. Адже правда, що ти вкинув його до в'язниці за порадою Ґріми, якого всі, крім тебе, звуть Червословом?

— Правда, — сказав Теоден. — Еомер збунтувався проти мене і погрожував убити Ґріму просто в мене на очах.

— Можна любити тебе, не люблячи при цьому Червослова чи його порад, — сказав Ґандалф.

— Можливо. Зроблю, як ти просиш. Покличте Гаму. Якщо вже він виявився поганим вартовим — нехай послужить на побігеньках. Один винний приведе іншого на суд, — сказав Теоден, і голос його звучав суворо, та він подивився на Ґандалфа й усміхнувся, і тоді багато зморщок на його обличчі зникло без сліду.

Коли Гама пішов виконувати доручення, Ґандалф підвів Теодена до кам'яної лави, а сам присів перед королем на верхній сходинці. Араґорн із товаришами стояв неподалік.

— Немає часу розповідати все, що тобі слід почути, — сказав Ґандалф. — Але якщо мої сподівання справдяться, то невдовзі я зможу розказати детальніше. Май на увазі, що тобі загрожує небезпека більша, ніж міг напустити у твої сни Червослов. Але бачиш, ти вже не спиш. Ти живеш. Ґондор і Роган не самотні. Ворог справді неймовірно сильний, але в нас є надія, про яку він не здогадується.

І Ґандалф заговорив так швидко і тихо, що ніхто, крім короля, нічого не почув. Теоден слухав, і очі його горіли дедалі яскравіше; нарешті він підвівся на повен зріст, Ґандалф став поруч, і разом із височини вони поглянули на схід.

— Так, справді, — сказав Ґандалф голосно і виразно, — наша надія там само, де і наш найбільший страх. Доля світу висить на волосинці. Та надія у нас є — за умови, що ми зможемо якийсь час протриматись.

Усі також повернули голови на схід. Туди, понад просторі степи, до межі видимого линули їхні погляди, а надія і тривога несли думки ще далі, за темні гори до Землі Тіні. Де зараз Персненосець? Яка ж тонка насправді була та волосина, на якій висіла доля світу! Леґоласові здалося, що, напруживши свої далекозорі очі, він вловив білий проблиск: мабуть, ген удалині сонце зблиснуло на шпилі Вартової Вежі. А ще далі безмежно далекою і водночас близькою загрозою миготів крихітний язичок полум'я.

Теоден знову поволі сів, мовби втома все ще змагалася за нього з волею Ґандалфа. Він озирнувся на свій прекрасний будинок.

— Шкода, — мовив він, — що на старість замість заслуженого спокою мені випадають такі лихі дні. Шкода Боромира відважного! Молоді гинуть, а старі живуть, поволі всихаючи.

Він обхопив коліна зморшкуватими руками.

— Торкнися руків'я меча — і твої пальці пригадають колишню силу, — сказав Ґандалф.

Теоден підвівся і простягнув руку до лівого боку, та меча на його поясі не було.

— Куди ж Ґріма його заховав? — пробурмотів він.

— Візьми мого, володарю! — вигукнув чистий голос. — Він завжди до твоїх послуг!

Двоє чоловіків підійшли тихо і стояли кількома сходинками нижче від них. Один із двох був Еомер, із непокритою головою, без кольчуги, та з оголеним мечем у руці; опустившись на коліно, він простягав правителеві руків'я меча.

— Як це зрозуміти? — суворо мовив Теоден.

Він повернувся до Еомера, і воїни вражено дивилися на нього, гордого та випростаного. Куди подівся старець, котрий сидів скоцюрблений у кріслі чи спирався на костур?