Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Це моя провина, володарю, — затремтів Гама. — Я зрозумів, що Еомера треба звільнити. З великої радості я, мабуть, помилився. А оскільки його звільнили, а він маршал Марки — то я приніс йому меч на його прохання.

— Щоби я поклав його тобі до ніг, — сказав Еомер.

Якусь мить Теоден мовчки стояв і дивився на Еомера, який опустився перед ним на коліно. Усі завмерли.

— Ти не візьмеш меча? — спитав Ґандалф.

Поволі простягнув руку Теоден. У ту мить, коли його пальці торкнулися руків'я, спостерігачам здалося, що міць і сила повернулася до його слабкої руки. Раптом він здійняв меч і змахнув ним, аж засвистіло повітря. Потім голосно крикнув. Чистим дзвінким голосом, мовою Рогану, він закликав до зброї.

До зброї, вперед, вершники Теодена!

Гей, у похід — темно на сході.

Коней сідлайте, в ріг сурміте!

Вперед, еорлінги!

Вартові, зачувши заклик, помчали вгору по сходах. Вони зачудовано подивилися на свого правителя, а потім усі як один вийняли мечі й поклали йому до ніг.

— Веди нас! — сказали вони.

— Весту Теоден гал! — вигукнув Еомер. — Яка радість бачити тебе знову самим собою. Відтепер уже ніхто не скаже, Ґандалфе, що ти приносиш тільки біду!

— Візьми свій меч, Еомере, сину моєї сестри! — сказав король. — Іди, Гамо, і принеси мені мій! Той меч десь заховав Ґріма. Його, до речі, теж приведи. Ну, Ґандалфе, я готовий вислухати ту пораду, яку ти обіцяв. Що ти порадиш?

— Ти вже сам усе зрозумів, — відповів Ґандалф. — Вирішив довіритись Еомерові, а не безчесному радникові. Відкинув тугу і страх. Готовий діяти. Усіх, хто може триматись у сідлі, негайно пошли на захід, як радив тобі Еомер: спершу, поки не пізно, мусимо зруйнувати загрозу Сарумана. Якщо не встигнемо — згинемо. Коли переможемо — почнемо нове діло. Тим часом усі, хто залишиться — жінки, діти і старі, — нехай утікають у сховища в горах. Вони, мабуть, не очікували такого лихого дня? Нехай візьмуть зі собою харчі, та щоби не зволікали і не обтяжували себе скарбом, великим чи дрібним. Бо йдеться про порятунок їхнього життя.

— Така порада мені подобається, — відповів Теоден. — Нехай збирається мій народ! Але ви мої гості… Ти правду казав, Ґандалфе, — про ввічливість при моєму дворі почали забувати. Ви їхали всю ніч, і вже минає ранок. А ви не спали, не їли. Вам приготують покої для гостей, і там відпочинете після обіду.

— Ні, володарю, — відповів Араґорн. — Ще не час для спочинку. Воїни Рогану сідають на коней, і ми поїдемо разом із ними, лук, меч і сокира. Не на спочинок під стіни твого палацу, володарю Рогану, принесли ми їх. І я обіцяв Еомерові, що ми разом піднімемо мечі.

— Тепер справді є надія на перемогу! — сказав Еомер.

— Так, є надія, — сказав Ґандалф. — Але Ізенґард міцний. Усе ближче й інші небезпеки. Не зволікай, Теодене: як тільки ми вирушимо, веди людей до фортеці Гірський Скит у горах!

— Ні, Ґандалфе! — вигукнув король. — Ти сам не відаєш сили своїх ліків. Усе буде не так. Я сам піду на війну й упаду на полі бою, якщо так має статися. Той сон буде найсолодший.

— У такому разі навіть поразка Рогану буде прославлена в піснях, — сказав Араґорн.