Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Взагалі-то я не звик відкладати меч або віддавати Андуріл до чужих рук, — сказав він.

— Така воля Теодена, — нагадав Гама.

— Я не певен, що воля Теодена, сина Тенгела, хоч він і правитель Марки, має переважати над волею Араґорна, сина Араторна, Еленділового спадкоємця Ґондору.

— Це — дім Теодена, а не Араґорна, хоч би він був і королем Ґондору на троні Денетора, — відповів Гама і став перед дверима, загородивши собою вхід. Тепер він повернув меча лезом до чужинців.

— Пуста суперечка, — сказав Ґандалф. — Вимога Теодена зайва, та немає сенсу її оскаржувати. Адже кожен король вільний наказувати у своїх палатах, мудро чи безглуздо.

— Це правда, — погодився Араґорн. — І я би скорився волі господаря будь-якого дому, навіть хижки лісоруба, якби мав не Андуріл, а інший меч.

— Як би не називався твій меч, — сказав Гама, — ти його залишиш тут, якщо не хочеш виступити один проти всіх воїнів Едораса.

— Не один! — кинув Ґімлі, проводячи пальцем по лезу сокири і дивлячись спідлоба на вартового, мов на деревце, яке замислив зрубати. — Не один!

— Ну-ну, годі! — промовив Ґандалф. — Ми тут усі друзі. Принаймні мали би ними бути; бо, сперечаючись, ми лише потішаємо Мордор. У нас обмаль часу. Ось я віддаю свого меча, шановний Гамо. Стережи його добре. Зветься він Ґламдрінґ, бо в давні часи його викували ельфи. А тепер пропусти мене. Поспішай, Араґорне!

Араґорн поволі відстебнув ремінь і сам приставив меч до стіни.

— Я залишаю його тут, — сказав він, — але наказую тобі не торкатися його і нікому не дозволяти цього. У цих ельфійських піхвах схований Меч, який був Зламаний і викуваний заново. У сиву давнину викував його майстер Телхар. Смерть спіткає кожного, хто вийме з піхов меча Еленділа, якщо він тільки не нащадок Еленділа.

Вартовий відступив на крок і здивовано подивився на Араґорна.

— Ви ніби прилетіли з давно забутих днів на крилах пісні, — сказав він. — Буде так, як ти наказуєш.

— Ну, в товаристві Андуріла і моїй сокирі не соромно постояти, — сказав Ґімлі й опустив її на землю. — Тепер, якщо ми виконали все, ходімо і поговоримо з твоїм паном. Але вартовий усе ще вагався.

— Твоя патериця, — сказав він Ґандалфові. — Вибач, але її теж треба залишити біля дверей.

— Дурниці! — відрізав Ґандалф. — Обачність — це одне, а непоштивість — зовсім інше. Я старий. Якщо не зможу спиратися на ціпок, то сидітиму тут, доки Теоден не завдасть собі труду прийти сюди побалакати зі мною.

Араґорн розсміявся.

— Кожен має щось таке дороге, чого не довірить нікому. Невже ти відбереш у старого його опору? Ну, може, дозволиш нам увійти?

— Патериця в руці чарівника — це не просто опора для старого, — заперечив Гама. Він уважно оглянув ясенову патерицю, на яку спирався Ґандалф. — Однак у час сумнівів гідний чоловік покладається на власне розуміння. Я вірю, що ви друзі, котрі не мають лихих намірів і заслуговують на пошану. Заходьте.

Вартові підняли важкі засуви і поволі відчинили двері, що скрипіли на великих завісах. Мандрівники ввійшли. Усередині було темно і тепло після прохолодного повітря на пагорбі. Довгу та широку залу наповнювали тіні й напівтіні; висока покрівля трималася на міцних колонах. Але тут і там із високих східних вікон яскравими списами падали промені сонця. Крізь круглий отвір у стелі поміж тонкими цівками диму виднілося блідо-блакитне небо. Коли очі мандрівників призвичаїлися до напівтемряви, вони побачили, що долівка викладена кольоровою мозаїкою; під їхніми ногами вилися рунічні знаки та дивовижні візерунки. Тепер вони помітили, що колони були розкішно різьблені і тьмяно мерехтіли позолотою та нечіткими кольорами. На стінах висіло багато тканих килимів, і їхніми широкими просторами крокували герої давнини; одні килими вицвіли від старості, інші ховались у пітьмі. Та на один килим падало сонячне проміння, освітлюючи юнака на білому коні. Він сурмив у великий ріг, і його золоте волосся майоріло на вітрі. Кінь задер голову і роздув червоні ніздрі, зачувши битву. Піняві біло-зелені хвилі клубочилися довкола його колін.