Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Нехай він добре охороняє тебе! — сказав Теоден. — Цей щит викували для мене в часи Тенгіла, коли я був іще хлопчаком.

Ґімлі вклонився.

— Я з гордістю носитиму твій герб, володарю Марки, — сказав він. — Краще я сам буду носити коня, ніж він мене. Я більше довіряю власним ногам. Може, колись пощастить мені битись у пішому строю.

— Усе може бути, — відповів Теоден.

Король підвівся, й Еовіна піднесла йому келих із вином.

— Ферту Теоден гал! — сказала вона. — Прийми цю чашу і випий у добру годину. Вирушай і повертайся щасливо!

Теоден відпив із келиха, і тоді Еовіна обійшла з вином усіх гостей. Перед Араґорном вона раптом зупинилась і підвела на нього очі, — вони засяяли. І він глянув на неї і посміхнувся; а коли брав келих, їхні пальці торкнулись, і він відчув, як вона затремтіла.

— За твоє здоров'я, Араґорне, сину Араторна! — сказала вона.

— За твоє здоров'я, панно Рогану! — відповів він, але обличчя його спохмурніло і посмішка зникла.

Коли келих спорожнів, король пішов до дверей. Там на нього чекали вартові та гарольди, всі старійшини та вожді, котрі зібралися з Едораса й околиць.

— Слухайте всі! Я іду на війну, можливо, востаннє, — мовив Теоден. — Я не маю нащадків. Мій син Теодред загинув. Я називаю Еомера, сина моєї сестри, своїм спадкоємцем. Якщо ми обидва не повернемося, оберіть собі нового правителя. Та зараз я повинен довірити комусь турботу про тих, хто залишається. Хто з вас візьме це на себе?

Усі мовчали.

— Невже ви нікого не можете назвати? Кому довіряє мій народ?

— Дому Еорла, — відповів Гама.

— Еомер потрібний у поході, та й він сам не залишиться, — мовив король, — і він останній із цього Дому.

— Я не про Еомера, — заперечив Гама. — І він не останній. Є ще Еовіна, донька Еомунда, його сестра. Вона безстрашна та шляхетна. Усі її люблять. Нехай вона править еорлінгами за нашої відсутності.

— Хай буде так, — погодився Теоден. — Нехай гарольди сповістять народу, що його поведе панна Еовіна!

Тоді король сів на лаву перед дверима, а Еовіна схилила перед ним коліно і прийняла з його рук меч і красиву кольчугу.

— Щасливої тобі дороги, донько моєї сестри! — сказав Теоден. — Темна зараз година, та, можливо, ми ще повернемося до Золотого Палацу. У Гірському Скиті можна довго оборонятись, а якщо ми програємо битву — туди прийдуть усі, хто вціліє.

— Не говори так! — вигукнула Еовіна. — Кожен день перед твоїм поверненням буде для мене, як рік.