— За велінням Теодена, нашого правителя, ніхто не може заходити до Едораса, крім друзів, котрі знають нашу мову, — відповів один із вартових. — У ці дні війни ми приймаємо лише своїх людей і гостей із Мундбурґа в землі Ґондору. Хто ви такі, що безтурботно роз'їжджаєте нашими степами, дивно вдягнуті й верхи на конях, таких подібних на наших? Ми давно несемо тут варту і стежимо за вами здалеку. Ще ніколи не бачили ми таких дивних вершників і коня такого гордого, як один із ваших. Цей кінь — один із меарів, якщо тільки це не чари, що затуманили нам очі. Може, ти чаклун, шпигун Сарумана або насланий ним привид? Швидко відповідай!
— Ми не привиди, — мовив Араґорн, — і очі твої тебе не обманюють. Коні справді ваші, й ти мав би їх відразу впізнати. Але не часто повертає конокрад до конюшні. Це — Гасуфель і Арод, яких два дні тому нам позичив Еомер, третій маршал Рогану. Ми повертаємо йому коней, як і обіцяли. Хіба Еомер іще не повернувся і не попередив про наше прибуття?
Вартовий збентежився.
— Про Еомера я не можу сказати нічого, — відповів він. — Якщо правда те, що ви говорите, тоді Теоден має знати про вас. Можливо, ваша поява не є геть неочікуваною. Саме два дні тому Червослов повідомив нас, що Теоден велить не пропускати за ворота жодного чужинця.
— Червослов? — перепитав Ґандалф, уважно глянувши на вартового. — Ні слова більше! У мене справа не до Червослова, а до самого правителя Марки. Я поспішаю. Пошли кого-небудь або сам повідом його про наш прихід. — Його очі гнівно блиснули з-під похмурих брів, коли він нахилився до вартового.
— Гаразд, я піду сам, — поволі відповів той. — Тільки про кого мені доповідати? І що я скажу про тебе? Зараз на вигляд ти старий і втомлений, але насправді, гадаю, — сильний і незламний.
— Ти все зрозумів правильно, — відповів чарівник. — Адже я — Ґандалф. Я повернувся. І зауваж: я також повертаю коня! Ось Тінебор великий, приборкати якого може лише моя рука. А зі мною Араґорн, син Араторна, нащадок королів, і прямує він до Мундбурґа. Також ельф Леґолас і гном Ґімлі, наші товариші. Піди і передай своєму панові, що ми біля воріт і хотіли би з ним поговорити, якщо він запросить нас до свого палацу.
— Дивні ж у вас імена! Та я все передам, як просите, й дізнаюся волю мого пана, — сказав вартовий. — Зачекайте тут, і я принесу нам його відповідь. Але не плекайте марних надій! Тривожні настали дні.
Він швидко зник, залишивши чужинців під пильним доглядом своїх товаришів. Невдовзі він повернувся.
— Ідіть за мною! — сказав він. — Теоден дозволяє вам увійти; але всю зброю, навіть цю патерицю, мусите залишити біля його порога. Прибрамна варта за нею пригляне.
Темні ворота розчинилися. Мандрівники ввійшли слідом за вартовим. Вони опинилися на широкій брукованій вулиці, що вилася вгору, а місцями піднімалась акуратними сходинками. Проминули багато дерев'яних будинків і багато темних дверей. Уздовж дороги в кам'яних жолобах дзюркотів чистий струмок. Нарешті вони вибралися до вершини пагорба. На зеленій терасі стояла висока плита, оздоблена кінськими головами, з-під неї било іскристе джерело; вода впадала в широку чашу, з якої переливалась і живила струмок. Угору з тераси піднімалися кам'яні сходи, високі та широкі, а обабіч на верхньому помості стояли кам'яні лави. Там сиділи, тримаючи на колінах оголені мечі, вартові. Їхнє золотаве волосся було заплетене в коси; на зелених щитах палало сонце, довгі обладунки яскраво блищали, і коли воїни підвелися, то видалися вищими за смертних людей.
— Ось перед вами двері, — сказав провідник. — А мені час повертатися на варту біля воріт. Прощавайте! І змилостивиться над вами правитель Марки.
Він повернувся і швидко покрокував униз. Під пильним поглядом сторожі мандрівники піднімалися довгими сходами. Мовчки вони зупинились угорі, аж поки Ґандалф не ступив на вимощену терасу. Тоді раптом вартові чистими голосами і своєю мовою привітали мандрівників.
— Здрастуйте, гості з далеких країн! — сказали вони і повернули мечі руків'ями до мандрівників — на знак миру. Зелені смарагди зблиснули на сонці. Тоді один із вартових виступив уперед і заговорив загальною мовою.
— Я прибрамний вартовий Теодена, — сказав він. — Звати мене Гама. Прошу вас скласти тут перед входом усю зброю.
Леґолас подав йому свій кинджал зі срібним руків'ям, лук і сагайдак.
— Бережи їх, — попросив він, — бо це дарунок Володарки Ґаладріель із Золотого Лісу.
Подив з'явився в очах чоловіка, й він поспіхом склав зброю ельфа під стіною, наче боявся тримати її в руках.
— Ніхто не торкнеться твоєї зброї, обіцяю, — сказав він.
Араґорн завагався.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володар Перстенів» автора Толкін Дж. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ДВІ ВЕЖІ“ на сторінці 52. Приємного читання.