Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Підійшли Гасуфель і Арод і спокійно стали поруч, мовби очікуючи наказів.

— Нам негайно треба до Медусельда, до Золотого Палацу вашого правителя Теодена, — серйозно сказав Ґандалф. Коні, мовби погоджуючись, кивнули. — Часу обмаль, і з вашого дозволу, друзі мої, вирушимо відразу. Ми просимо вас бігти щодуху. Гасуфель повезе Араґорна, Арод — Леґоласа. Ґімлі я посаджу перед собою, — сподіваюся, Тінебор не проти понести нас обох. Тільки напиймося перед дорогою.

— Тепер я розгадав учорашню загадку, — сказав Леґолас, легко зіскочивши на спину Ародові. — Зі страху наші коні втекли чи ні, та незабаром вони зустріли Тінебора, їхнього ватажка, і зраділи. Ти, Ґандалфе, знав, що він поруч?

— Так, знав, — відповів чарівник. — Подумки я просив його поспішати; вчора він іще був далеко на півдні цього краю. Швидко віднесе він мене назад!

Він шепнув щось Тінеборові, й той погнав швидким галопом, але так, аби інші коні не відставали. За якийсь час він різко звернув убік і, вибравши місце, де берег річки знижувався, перебрів її та попрямував на південь пласкою рівниною, голою і просторою. Нескінченними милями трави гуляв вітер, розганяючи сірі хвилі. Не було ні сліду дороги чи стежки, але Тінебор рухався без вагань.

— Він біжить до палацу Теодена під схилами Білих Гір навпростець, — пояснив Ґандалф. — Так буде найшвидше. Кращий шлях — у Східній Марці, де прокладено головний тракт, але Тінебор знайде дорогу через будь-яку трясовину чи яругу.

Багато годин вони мчали луками та заплавами. Інколи висока трава сягала вершникам понад коліна, і тоді здавалося, що вони пливуть у сіро-зеленому морі. На шляху траплялося багато прихованих озерець і широких заростей осоки, що колихалися над підступним трясовинням; але Тінебор знаходив дорогу, а двоє інших коней ішли за ним слід у слід. Сонце поволі хилилося на захід. Вершники окинули поглядом широкий степ, і він видався їм червоним вогнем, що ген удалині тонув у траві. Низько над обрієм багрянцем палали обриси далеких гір. Диск сонця потьмянів до відтінку крові за хмарами, які димом піднімались угору, мовби воно підпалило трави, коли ховалося за край землі.

— Он там — Роганський Прохід, — сказав Ґандалф. — Просто на захід від нас. А там лежить Ізенґард.

— Я бачу густий дим, — мовив Леґолас. — Що це?

— Битва і війна, — відповів Ґандалф. — Уперед!

VI. Король Золотого палацу

Сіло сонце, запали сутінки, настала ніч, а вершники все мчали вперед. Коли нарешті зупинились і спішилися, то навіть Араґорн почувався виснаженим. Ґандалф дозволив тільки кілька годин перепочинку. Ґімлі та Леґолас заснули, Араґорн приліг, простягнувшись на спині; Ґандалф же стояв, зіпершись на патерицю, і вдивлявся в темряву то на сході, то на заході. Було тихо, жодне живе створіння не подавало голосу. Нічне небо затягнули довгі хмари, які гнав студений вітер, коли друзі підвелися. Під холодним сяйвом місяця вони знову помчали, стрімко, як і при світлі дня.

Минали години, а вони все летіли. Ґімлі куняв і випав би зі сідла, якби Ґандалф вчасно не підхопив і не струсонув його. Гасуфель і Арод, змучені, але горді, не відставали від свого невтомного проводиря, ледь вловної сірої тіні. Милі пролітали повз них. Місяць-молодик потонув у хмарах на заході.

Потягнуло пронизливою прохолодою. Темрява поволі сіріла на сході. Ген далеко ліворуч над чорними стінами Емін-Муїлу вдарили червоні списи світла. Ранок настав ясний і сонячний; вітер летів навперейми стежці, пригинаючи траву. Раптом Тінебор зупинився і заіржав. Ґандалф показав рукою вперед.

— Погляньте! — вигукнув він, і вершники підвели втомлені очі. Перед ними здіймалися гори Півдня: сніжні піки, посмуговані чорним. Зелені луги накочувалися на пагорби біля підніжжя гір і розтікались усе ще темними долинами, не торкнутими світанковим світлом, прокладаючи шлях у серце великих гір. Відразу перед мандрівниками найширша з цих долин розкрилася, мов довга затока серед пагорбів. У глибині виднівся гірський кряж із одним піком, а біля гирла долини височів, мов вартовий, самотній пагорб. Його підніжжя огинала срібляста нитка потоку, що починався з видолинку; на поверхні води, ген удалині, вони вловили проблиск ранкового сонця, мерехтіння золота.

— Скажи, Леґоласе, — мовив Ґандалф, — що бачиш ти попереду? Леґолас задивився вдалечінь, прикривши очі від сліпучих вранішніх променів.

— Бачу, біла річка витікає з льодовиків, — сказав він. — На сході біля її витоку з тіні долини підіймається зелений пагорб. Оточений він ровом, могутнім валом і частоколом. За укріпленнями — дахи будинків, а посередині, на зеленій терасі, височить великий палац, здається, його дах перекритий золотом, сяйво розливається навкруги. Ворота теж позолочені. Там стоїть варта у блискучих обладунках; але решта двору все ще спить.

— Це місто зветься Едорас, — сказав Ґандалф, — а золотий палац це Медусельд. Там живе Теоден, син Тенґела, король Роганської Марки. Ми прибуваємо зі сходом сонця. Тепер шлях стелиться перед нами відкрито. Але слід рухатися обачно; зараз війна, і рогірими, Повелителі коней, не сплять, хоча здаля так може здаватися. Не хапайтеся за зброю і не поводьтеся зарозуміло, раджу я вам, доки не постанемо перед троном Теодена.

Ранок був ясний і погожий, співали птахи, коли мандрівники під'їхали до річки. Вона стрімко вибігала на рівнину і там, біля підніжжя пагорбів, перетинала стежку широким півколом, утікаючи на схід до Кити. Уздовж зелених берегів на вологих прилуках росли густі верболози. У цьому південному краю їхні бруньки вже порожевіли, відчувши прихід весни. Через річку мандрівники переправились убрід, де низькі береги були сильно втоптані кіньми, і виїхали на широкий битий шлях.

Біля підніжжя оточеного муром пагорба дорога пробігала в тіні багатьох курганів, високих і зелених. Їхні західні схили біліли, мов припорошені снігом: незліченні зірочки квіток рясно обсипали траву.