Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Як почуєш чаїний на березі крик —

То серце у лісі не стишиш повік.

Ґандалф замовк і заплющив очі.

— А мені вона, значить, нічого не передає? — запитав Ґімлі й похнюпив голову.

— Темні слова Володарки, — сказав Леґолас, — і мало вони говорять тим, кому призначені.

— Це мене не втішає, — сказав Ґімлі.

— Чому ні? — здивувався Леґолас. — Невже ти хотів би почути пророцтво про свою смерть?

— Так, якби їй нічого було більше сказати.

— Ви про що? — спитав Ґандалф, розплющивши очі. — Мені здається, я розгадав значення її слів. Вибач, Ґімлі! Я ще раз обмірковував послання. Тобі вона також передає кілька слів, ані темних, ані сумних. «Ґімлі, синові Ґлоїна, передай вітання від Володарки, — сказала вона. — Хранителю Пасма, де би не був ти, думки мої завжди з тобою. Тільки подбай, аби сокира твоя рубала дерева, які слід!»

— У добрий час ти повернувся, Ґандалфе! — вигукнув гном, підстрибуючи і щось голосно виспівуючи по-гномівськи. — Уперед! — вигукнув він, розмахуючи сокирою. — Якщо вже голова Ґандалфа тепер священна, то пошукаємо ту, яку варто розколоти!

— Довго шукати не доведеться, — сказав Ґандалф, підводячись. — Ходімо! Ми вже витратили весь час, відведений на зустріч друзів. Тепер треба поспішати.

Він знову загорнувся у старий обдертий плащ і повів товаришів униз. Вони швидко спустилися з високого уступу й пішли лісом униз уздовж берега Енти. Не промовили жодного слова, аж поки не опинилися на узліссі Фанґорну. Коней не було видно ніде.

— Не повернулися, — мовив Леґолас. — Дорога буде нелегка!

— Пішки йти не будемо. Час підганяє, — сказав Ґандалф. Відтак він задер голову і свиснув. Такий чистий і пронизливий свист пролунав із уст сивобородого старця, що троє друзів аж здивувалися. Ґандалф свиснув тричі — і східний вітер приніс із далеких степів ледь чутне кінське іржання. Усі завмерли в очікуванні. Невдовзі до них долетів тупіт копит, спершу як легке дрижання землі, яке відчув лише Араґорн, лігши на траву, а потім усе гучніше й чіткіше зацокотіли копита.

— Не один скаче, — сказав Араґорн.

— Звісно, — відгукнувся Ґандалф. — Нас забагато на одного коня.

— Три, — мовив Леґолас, вдивляючись у степ. — Я бачу їх! Ось Гасуфель, а за ним мій Арод! А попереду скаче ще один, дуже красивий. Такого я ще не бачив.

— І не побачиш ніколи, — сказав Ґандалф. — Це — Тінебор, ватажок меарів, коней Рогану, і навіть Теоден, король Рогану, не бачив кращого. Адже кінь цей виблискує сріблом і біжить нестримно, мов бистрий потік. Він прийшов до мене — кінь Білого Вершника. Ми разом підемо в бій.

Чарівник не встиг договорити, як великий кінь вискочив на схил і помчав їм назустріч; його тіло лисніло, а грива майоріла на скаку. Двоє інших коней мчали слідом. Угледівши Ґандалфа, Тінебор сповільнив біг і голосно заіржав; тоді риссю підбіг до старого чарівника і, схиливши горду голову, торкнувся ніздрями його плеча. Ґандалф ласкаво погладив коня.

— Далека дорога від Рівендолу, друже мій, — сказав він, — але ти мудрий і примчав дуже вчасно. Віднині ми будемо з тобою разом, і в цьому світі вже не розлучимося!