Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Погляньте! — сказав Ґандалф. — Які гарні ці ясні очка у траві! Їх називають безсмертниками, сімбельміне по-тутешньому, бо вони цвітуть у всі пори року і ростуть там, де спочивають мертві. Ми під'їхали до великих курганів, де поховані предки Теодена.

— Сім курганів ліворуч і дев'ять праворуч, — сказав Араґорн. — Минуло багато поколінь, відколи поставлений золотий палац.

— Відтоді у мене вдома, в Морок-лісі, тільки п'ятсот разів опало багряне листя, — сказав Леґолас, — а для нас це зовсім мало.

— Та для вершників Марки будівництво цього палацу відбувалося так давно, — сказав Араґорн, — що пам'ять про це зберігається лише в піснях, а попередня історія губиться в тумані часу. Тепер тутешні люди називають цю землю рідним домом, а мова їхня нагадує про спорідненість із північними народами.

І він тихо заспівав мовою, незрозумілою ні ельфові, ні гному, проте чуже мелодійною.

— Мабуть, це мова рогіримів, — сказав Леґолас, — бо вона така, як ця земля — м'яка та розкотиста, але водночас сувора і жорстка, мов гори. Але в пісні я розумію лише те, що вона обтяжена смутком смертних людей.

— Загальною мовою вона звучала би приблизно так, — сказав Араґорн.

Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут?

Де зараз шолом, кольчуга, волос, вітром умитий?

Руки на арфових струнах, і багаття червоні?

Де та весна, урожаї, де пшеничні гони?

Проминуло все, наче злива, ніби вітер у лузі;

На Захід за пагорби дні, мов тінь, відчалили в тузі.

Хто затримає дим тих лісів згорілих

Чи поверне ті роки, що за Море сплили?

— Колись давно цю пісню склав невідомий роганський поет, згадуючи, який показний і гарний був Еорл Юний, коли приїхав сюди з Півночі; кінь у нього був крилатий Фелароф, батько коней. Люди дотепер співають цю пісню вечорами.

Отак розмовляючи, мандрівники проминули мовчазні кургани. Звивистою дорогою по зелених схилах пагорбів вони вийшли до широких обвітрених мурів Едораса.

Біля воріт сиділо у блискучих кольчугах багато вартових, котрі відразу схопилися на ноги і списами перегородили їм дорогу.

— Стійте, чужинці! — закричали вони мовою Марки Вершників, вимагаючи у мандрівників назвати їхні імена та мету подорожі. Подив був у їхніх очах, але не було приязні; й вони похмуро дивилися на Ґандалфа.

— Я вас розумію, — відповів Ґандалф по-їхньому, — та мало кому з чужинців відома ваша мова. Чому ви не звертаєтеся загальною мовою, як це прийнято на Заході, якщо чекаєте відповіді?