Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— І все ж вона має дно, яке поза межами світла та знання, — сказав Ґандалф. — Туди я нарешті й упав, на саме дно. Але він від мене не відчепився. Його полум'я згасло, та натомість він став слизький і сильніший за удава.

Ми боролися глибоко під живою землею, там, де не існує часу. Він намагався стиснути мене, а я відбивався, аж поки нарешті він утік у темні тунелі. Народ Даріна не копав тих ходів, Ґімлі, сину Ґлоїна. Набагато глибше від найглибших копалень гномів гризуть землю безіменні істоти. Навіть Саурон не знає про них. Вони старіші за нього. Я пройшов їхніми дорогами, та не скажу про них ані слова, щоби не затьмарювати світла дня. У цьому відчаї мій ворог був єдиною надією; я погнався слідом за ним. Отак він, урешті-решт, провів мене таємними шляхами Казад-дума: він знає їх аж надто добре. Дедалі вище піднімалися ми, аж поки добігли до Нескінченних Сходів.

— Давно вже забули про них, — сказав Ґімлі. — Багато хто говорить, що Сходи існували тільки в легенді, а інші розповідають, що були вони зруйновані.

— Їх збудували, й ніхто їх не руйнував, — сказав Ґандалф. — Від найглибшого підземелля аж до найвищого піку неперервною спіраллю піднімається багато тисяч сходинок, і виводять вони у Вежу Даріна, яка вирубана у скелястій породі Зіракзіґілу, Срібного Піку.

Там, у засніженому Келебділі, прорубане самотнє вікно, а перед ним вузький майданчик, орлине гніздо над запаморочливим урвищем. Сонце там припікало, та все внизу було оповите хмарами. Він вистрибнув назовні, і я ледве встиг за ним, як він знову спалахнув. Ніхто не бачив цього, бо інакше про Двобій на Піку століттями співали би пісні. — Раптом Ґандалф розсміявся. — Але що описали би ті пісні? Тим, хто спостерігав здаля, здавалося, що над горою лютує гроза. Чули вони грім, бачили блискавку, яка, розповідали, вдаряла в Келебділ, розлітаючись язиками полум'я. Розказувати ще? Над нами клубочилися дим і пара. Лід сипався дощем. Я скинув ворога з вершини, й він покотився додолу, і скеля ламалася там, де він падав. Тоді мене оповила темрява, думки та час перестали існувати, і я довго блукав дорогами, про які не можу розповісти нічого.

Голим я повернувся назад — на короткий час, аби виконати своє завдання. І голий лежав я на вершині гори. Вежа розсипалася на порох, вікно зникло; поплавлене та потрощене каміння завалило зруйновані сходи. Я був самотній, усіма забутий, і не було порятунку з кам'яного рогу землі. Лежав я там і дивився вгору, і зорі оберталися на небі, й кожен день тягнувся довго, як земна епоха. Знизу до мене долітали ледве чутні голоси землі: народження та смерть, співи та плач, і повільний довічний стогін обтяженого каменю. А потім прилетів Ґвайгір, Боривітер, і поніс мене на своїх крилах.

— Видно, мені на роду написано бути твоїм тягарем, вірний друже, — сказав я йому.

— Який із тебе зараз тягар! — відповів він. — Ти легкий, наче лебедине пір'я. Крізь тебе просвічує сонце. Мене ти, мабуть, не потребуєш: якби я випустив тебе, ти сам полетів би за вітром.

— Краще не випускай! — попросив я, бо відчув, що життя повертається до мене. — Віднеси мене в Лотлорієн.

— Саме таким і є наказ Володарки Ґаладріель, яка послала мене по тебе, — відповів він.

Так я потрапив до Карас-Ґаладона і виявив, що ви незадовго до того пішли звідти. Я затримався в застиглому часі цього краю, де дні приносять зцілення, а не старіння. І я зцілився, й одягнули мене у білі шати. Я давав поради і вислуховував поради. Звідти пішов я незнаними дорогами і приніс вам послання. Араґорнові веліли сказати таке:

Де ж він зараз, Дунадан, Елессар, Елессар?

Чом так далеко носить свій жар?

Близька та година, коли Згуба гряде,

З Півночі Сірий Загін надійде.

Та темні на тебе ждуть манівці —

Дорогу до Моря сторожать Мерці.

Леґоласові вона передала такі слова:

Леґолас Зеленлист між дерев

Радів, а тепер близький Моря рев!