Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Я не знаю, — мовив Ґандалф. — Мабуть, вони самі ще цього не знають. Цікаво.

Він замовк, голова його схилилась у задумі.

Друзі сиділи і дивилися на нього. Промінь сонця впав крізь квапливі хмари на його руки, що лежали на колінах долонями вгору; долоні наповнилися світлом, наче келих водою. Нарешті він підвів голову і глянув просто на сонце.

— Ранок минає, — сказав він. — Мусимо рушати.

— Ми йдемо шукати наших друзів і зустрітися з Древленом? — запитав Араґорн.

— Ні, — відповів Ґандалф. — Не цією дорогою вам слід іти. Усе, що я сказав, — лише слова надії. А надія — це ще не перемога. Війна насувається на нас і наших друзів, війна, в якій гарантовану перемогу приніс би лише Перстень. Це сповнює мене великим смутком і великим страхом: багато буде зруйновано, й усе може бути втрачене. Я — Ґандалф, Ґандалф Білий, але Чорний поки що могутніший.

Він підвівся і, прикривши очі рукою, задивився на схід, мовби побачив удалині щось, приховане від інших. Тоді похитав головою.

— Ні, — сказав він тихо, — нам уже його не дістати. Хоча би цим потішимося. Перстень уже не спокушатиме нас. Ми підемо назустріч величезній небезпеці, та смертельну загрозу ми вже оминули. — Він повернувся до товаришів. — Послухай, Араґорне, сину Араторна! Не жалкуй про свій вибір у долині Емін-Муїлу і не називай вашу гонитву даремною. У непевності ти обирав стежки, які здавалися правильними, — ти не помилився з вибором і винагороджений за це. Ми зустрілися вчасно, бо інакше розминулися б. Але завдання твоїх товаришів виконано. Твоя наступна подорож передбачена твоєю обіцянкою. Іди до Едораса і шукай Теодена в його палатах. Андурілові час вступати у бій, на який він так довго чекав. У Рогані точиться війна, та є ще Оільше лихо, яке губить Теодена.

— Отже, ми вже не побачимося з веселими гобітами? — засмутився Леґолас.

— Цього я не говорив, — мовив Ґандалф. — Хтозна? Будьте терплячі. Ідіть, куди маєте йти, і не втрачайте надії! До Едораса! Я також піду туди.

— Дорога туди далека навіть для молодих ніг, — сказав Араґорн. Боюся, війна закінчиться раніше, ніж я туди доберуся.

— Побачимо, побачимо, — сказав Ґандалф. — То підеш зі мною?

— Так, ми вирушимо разом, — сказав Араґорн. — Але я не сумніваюся, що при бажанні ти зможеш нас випередити!

Він підвівся й уважно подивився на Ґандалфа. Леґолас і Ґімлі мовчки спостерігали за двома постатями, котрі стояли лицем до лиця. Араґорн, син Араторна, в сірому плащі, високий і твердий, мов камінь, рука на ефесі меча; він здавався королем, котрий із морської імли ступив на берег простих людей. Навпроти нього — схилений старий, білий, мовби сяяв ізсередини, згорблений, обтяжений роками, та з силою, могутнішою за владу королів.

— Чи я не правий, Ґандалфе, — мовив нарешті Араґорн, — що, куди би не забажав, ти можеш дістатися швидше за мене? І скажу я ще таке: ти наш ватажок і наше знамено. Темний Володар має Дев'ятьох, а ми — Одного, та могутнішого за них — Білого Вершника. Він пройшов вогонь і безодню, і вони його боятимуться. Ми підемо за ним, куди би він не повів нас.

— Так, ми всі підемо за тобою, — сказав Леґолас. — Але спершу, Ґандалфе, розрадь нас оповіддю про те, що сталось у Морії. Чи не розкажеш нам, твоїм друзям, як ти врятувався?

— Я і без того згаяв час, — відповів Ґандалф. — А часу обмаль. Навіть якби я мав цілий рік, то не розповів би всього.

— То розкажи хоч коротко! — попросив Ґімлі. — Розкажи нам, як ти впорався з Балроґом!

— Не називай його імені! — сказав Ґандалф, і на мить здалося, що хмара болю промайнула його обличчям, і він замовк, на вигляд старий, мов смерть. — Я довго падав, — нарешті мовив повільно, неначе зі зусиллям пригадуючи. — Довго я падав, і він падав разом зі мною. Його вогонь охопив мене. Я обгорів. І ми разом пірнули у глибоку і темну воду. Смертельно холодна, вода мало не заморозила моє серце.

— Глибока прірва під мостом Даріна, й ніхто її не вимірював, — мовив Ґімлі.