Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

«Нічого їх не бере. Вислизнуть», — думав Піпін. Він спромігся повернути голову і краєм ока глянути через плече. Зі сходу рівниною мчали вершники й уже порівнювалися з орками. Сонце виблискувало на їхніх списах і шоломах, золотило розвіяне ясне волосся. Вони оточували орків і гнали їх уздовж річки.

Піпін не мав уявлення, що то за народ. Тепер він пожалкував, що в Рівендолі неуважно слухав і мало заглядав у книжку та карти; але в ті дні план походу був у надійніших руках, і він ніколи би не уявив себе окремо від Ґандалфа чи Бурлаки, чи навіть від Фродо. Він спромігся пригадати лише те, що кінь Ґандалфа, Тінебор, родом із цих степів. Це давало невеличку надію.

«Та чи відрізнять вони нас від орків? — подумав він. — Вони, мабуть, ніколи і не чули про гобітів. Я, звісно, мав би тішитися, що цим тварюкам, схоже, настає кінець, але краще би я сам урятувався». Виглядало на те, що він і Мері загинуть разом із орками, раніше, ніж роганці їх помітять.

Серед вершників були вправні лучники. На скаку вони пускали стріли у припізнілих орків, і ті падали; потім вершники швидко поверталися до своїх, уникаючи стріл орків, котрі стріляли навмання, не наважуючись зупинитися. Це повторювалося кілька разів, і стріли долітали навіть до ізенґардців. Один із них, просто перед Піпіном, упав і вже не вставав.

Настала ніч, але вершники у бій не вступили. Багато орків полягло, та залишалося ще принаймні дві сотні. У сутінках вони вибралися на пагорок. До узлісся було недалеко, близько півмилі, та йти далі вони не змогли. Вершники взяли їх у кільце. Групка орків, не послухавшись Уґлука, спробувала пробитися до лісу — повернулися тільки троє.

— Ось ми і прийшли, — осміхнувся Ґрішнах. — Прекрасне керівництво! Сподіваюся, великий Уґлук виведе нас звідси.

— Опустіть цих дрібнолюдиків! — наказав Уґлук, не звертаючи уваги на Ґрішнаха. — Ти, Луґдуше, візьми ще двох і будеш їх стерегти! Не вбивати, хіба що білошкірі прорвуться. Ясно? Поки я живий, вони мені потрібні! Тільки щоби не кричали і не втекли. Зв'яжіть їм ноги!

Останній наказ був безжально виконаний. Але вперше за весь час і обіти опинились один біля одного. Орки шуміли, гарчали і брязкали зброєю, а Піпінові та Мері нарешті вдалося пошепотітися.

— Я вже не думаю про це, — сказав Мері. — Я ледве живий. Хоч би і розв'язали мене — я далеко не відповзу.

— Лембас! — прошепотів Піпін. — Лембас — у мене є ще трохи. А в тебе? Здається, у нас відібрали тільки мечі.

— Пакет був у кишені, — відповів Мері, — тільки, напевно, все розкришилося. Та я і так не досягну ротом до кишені.

— І не треба. Я… — жорстокий стусан нагадав Піпінові, що шум у таборі вщух і що сторожа не дрімає.

Ніч настала холодна і тиха. У пітьмі навколо пригірка, де зібрались орки, запалали сторожові вогні, суцільне червоно-золоте кільце. Вони були на відстані польоту стріли, та вершники не виходили на світло, й орки змарнували безліч стріл, цілячись у вогонь, аж поки Уґлук їх не зупинив. Вершники не подавали ні звуку. Згодом, коли місяць проступив крізь імлу, темні силуети роганців, котрі невтомно стояли на варті, час від часу миготіли в його блідому сяйві.

— Чекають, кляті, сходу сонця! — буркнув один із вартових. — Чому би нам зараз не прорватися? Що той старий Уґлук собі думає, хотів би я знати?

— Будеш ти знати, — гаркнув Уґлук, виступаючи з темряви. — Може, скажеш, що я взагалі не думаю? Прокляття! Ви нічим не кращі за решту голоти — хробаків і почвар із Луґбурца. Куди з такими йти на прорив. Та вони просто заскавучать і дадуть драпака, а конярі їх легко зметуть на рівнині.

Ці хробаки здатні лише на одне — бачити вночі, мов коти. Але й білошкірі, наскільки мені відомо, бачать уночі краще за більшість людей. І не забувайте про їхніх коней! Вони побачать навіть нічний вітер! Але є щось таке, про що вони не здогадуються: Маугур із хлопцями вже в лісі й може вигулькнути будь-якої миті.

Промова Уґлука, очевидно, заспокоїла ізенґардців; але інші орки занепали духом і нарікали. Виставили вартових, але вони полягали спочивати у приємній пітьмі. Місяць знову сховався, і стало так темно, що Піпін нічого не бачив за кілька кроків. Багаття не освітлювали пригірок. Однак вершники не бажали просто чекати до світанку, дозволивши ворогам спокійно спочивати. Раптовий галас на східному боці пагорка показав, що не все було гаразд. Виявилося, що кількоро вершників, зіскочивши з коней, прокралися до табору і закололи чимало орків, а потім знову зникли. Уґлук кинувся вгамовувати паніку.

Піпін і Мері сіли. Їхні вартові-ізенґардці побігли за Уґлуком. У гобітів з'явилася надія на втечу, та відразу ж щезла. Довгі волохаті руки схопили їх за комір і потягли. Гобіти ледве впізнали величезну голову й огидну пику Ґрішнаха; смердючий віддих торкнувся їхніх облич. Орк почав їх обмацувати. Піпін здригнувся, коли цупкі холодні пальці пройшлися по його спині.

— Ну, мої малята! — тихо прошепотів Ґрішнах. — Добре спалося? Чи не дуже? Звісно, місце не дуже вдале: мечі та батоги по один бік, по другий — грізні списи! Маленькому народу не можна встрявати у справи, які для нього завеликі.

Його пальці далі нишпорили, а в очах жеврів холодний, але хижий вогонь. Раптом Піпіна пройняв здогад, мовби він прочитав думки ворога: «Ґрішнах знає про Перстень! Він шукає його, поки Уґлук не бачить: напевно, хоче забрати собі». Серце Піпіна завмирало від страху, хоча водночас він намагався придумати, як скористатися з жадоби Ґрішнаха.