Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Ну то веди, кузене Брендіцапе, — сказав Піпін. — Туди або нікуди! Нас застерігали від Фанґорну. Але ж така обізнана особа, як ти, про це не забула.

— Зовсім ні, — відповів Мері, — та йти в ліс набагато краще, ніж повертатися на поле бою.

І вони ввійшли в ліс. Дерева здавалися старими як світ. З величезних гілок звисали довжелезні бороди лишайників, погойдуючись від вітру. Опинившись у тіні гілок, гобіти озирнулися — маленькі непомітні постаті, схожі у блідих сутінках на ельфійських дітей прадавніх часів, котрі визирають із одвічних хащів помилуватися своїм першим Світанком.

Далеко за Великою Рікою, за Бурими Землями, ген за сотні ліг, займалася зоря, червона, мов полум'я. Дзвінко заграли бойові роги, вітаючи її. Вершники Рогану жваво пробудилися до життя. Роги сурмили один за одним.

Мері та Піпін чули, виразно в холодному повітрі, іржання бойових коней і несподіваний спів воїнів. Диск сонця піднявся над обрієм, вогняна арка над краєм землі. Тоді з гучним криком вершники пішли в атаку зі сходу; багряне світло виблискувало на кольчугах і списах. Орки заревіли і випустили водночас усі стріли, які ще в них залишалися. Гобіти побачили, як упало кілька вершників, але їхня шеренга пройшла вершиною пагорба, обігнула його й атакувала знову. Більшість уцілілих ворогів кинулась урозтіч, але смерть наздоганяла їх одного по одному. Тільки найупертіша зграя, збившись у чорний клин, рішуче пробивалася до лісу й бігла просто на гобітів. Орки швидко наближались, і здавалося, що їм вдасться врятуватися: троє вершників, котрі перегородили їм дорогу, впали, порубані мечами.

— Ми задовго затрималися тут, — сказав Мері. — Це Уґлук! Не хочеться мені його зустрічати знову.

Гобіти повернулись і кинулись углиб лісу.

Відтак вони не побачили, як оточили Уґлука біля узлісся Фанґорну. Там його здолав Еомер, третій маршал Марки, котрий спішився і бився з ним сам на сам. А в широкому степу гостроокі вершники наздогнали орків, котрі ще мали сили тікати.

Вершники зібрали тіла полеглих товаришів і з похоронними піснями насипали над їхніми тілами курган. Потім розклали велике вогнище і, спаливши орків, розвіяли попіл за вітром. Такий був кінець облави, і про нього ніколи не почули ні в Мордорі, ні в Ізенґарді; та дим від багаття піднімався до неба, і бачило його чимало уважних очей.

IV. Древлен

Тим часом гобіти йшли берегом річки, все на захід і вгору гірськими схилами, все глибше і глибше занурюючись у Фанґорн; ішли так швидко, як дозволяв їм темний і дрімучий ліс. Поступово страх перед орками став слабшим, і вони пішли повільніше. Зненацька вони почали відчувати якусь дивну задуху, наче повітря розтануло і перестало живити легені. Нарешті Мері зупинився.

— Не можу більше, — відсапував він. — Дай хоч дух перевести.

— Гаразд, і води поп'ємо, — сказав Піпін. — У мене горло геть пересохло.

Він виліз на величезний корінь, що опускався у воду, і, нахилившись, зачерпнув складеними долонями. Вода була чиста і холодна, й Піпін пив довго. Мері поліз слідом. Вода відсвіжила їх і, здалося, збадьорила серце; вони трохи посиділи на березі струмка, зануривши зранені ноги у воду і роздивляючись дерева, які мовчки обступали їх довкола, ряд за рядом, без кінця краю, аж поки не поринали в сиву напівтемряву.

— Сподіваюся, ти ще не заблукав? — запитав Піпін, прихиляючись до величезного стовбура. — Можна і далі йти вздовж цієї річки, Енти, чи як ти її називаєш, і в разі чого повернутися назад, звідки прийшли.

— Можна було би, якби ноги несли, — сказав Мері, — й дихати було би чим.

— Ага, тут усе таке туманне і затхле, — сказав Піпін. — Чимось нагадує мені старий покій Туків у Сміалах, у Холмі: величезна кімната, в якій меблі поколіннями не пересувались і не мінялися. Кажуть, Старий Тук жив там рік за роком, і його кімната старіла та порохнявіла разом із ним, а відколи він помер, сто років тому, там нічого не змінилося. Старий Геронтіус — мій прапрадід, давненько те все було. Та це ніщо порівняно зі старістю цього лісу. Поглянь-но на цей лишайник, на ці довжелезні бороди та вуса! І більшість дерев частково вкриті сухим торішнім листям. Неохайно. Не уявляю собі, як тут буде весною, якщо вона сюди коли-небудь прийде; бракує тут весняного прибирання.

— Але сонце сюди, напевно, інколи зазирає, — сказав Мері. — Цей ліс зовсім не схожий на Морок-ліс, як його описав Більбо. Там було темно і чорно, і повно всілякої темної нечисті. А тут просто дуже тінисто і страшенно… деревисто. Тут ніяка тварина довго не виживе.

— Гобіт — точно ні, — сказав Піпін. — Мене зовсім не тішить думка, ідо доведеться пройти через увесь ліс. Тут на сто миль навкруги нічого поживного. Які в нас запаси?

— Малі, — зітхнув Мері. — Утікаючи, ми прихопили тільки пару пакуночків з лембасом. — Вони подивилися на залишки ельфійських коржиків: розламані куснички, яких вистачило би лише на якихось п'ять днів, і все. — Ні ковдри нема, ні чогось теплого. Сьогодні вночі будемо мерзнути, куди би ми не пішли.