Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Не думаю, що так ти знайдеш його, — прошепотів він. — Його не просто знайти.

— Знайти? — перепитав Ґрішнах: його рука перестала нишпорити і стиснула плече Піпіна. — Знайти що? Ти про що, малюче?

Хвилину Піпін мовчав. Потім раптом у темряві заґелґотав:

— Ґолум, ґолум. Нічого, мій дорогесенький, — додав він. Гобіт відчув, як сіпнулися пальці Ґрішнаха.

— Ого! — засичав ґоблін. — Ось він про що. Ого! Дуже, ду-уже небезпечно, мої маленькі.

— Можливо, — підхопив Мері, зрозумівши намір Піпіна. — Можливо, і не тільки для нас. Але тобі краще знати свої справи. Ну, то хочеш його чи ні? І що даси за нього?

— Чи хочу я? Чи хочу я? — перепитав спантеличений Ґрішнах; але руки його трусилися. — Що би я за нього дав? Ви про що?

— Про те, — відповів Піпін, старанно добираючи слова, — що наосліп нічого не знайдеш. Ми би зберегли твої час і зусилля. Та мусиш спочатку розв'язати нам ноги, бо інакше ми нічого не зробимо й нічого не скажемо.

— Мої маленькі дурники, — зашипів Ґрішнах, — усе, що ви знаєте і маєте, витягнуть із вас у відповідний час. Усе! Ви навіть захочете знати більше, щоби задовольнити кого треба, от побачите. Дуже скоро. Та поспішати з допитом не будемо. О ні, дорогенькі! Як ви думаєте, чому вам зберегли життя? Мої дорогенькі малюки, повірте, не через нашу доброту. І навіть не через Уґлука.

— Повірити не важко, — сказав Мері. — Але твоя здобич ще не вдома. І не схоже на те, щоби вона туди прямувала. Якщо ми доберемося до Ізенґарда, великому Ґрішнахові не перепаде нічого — все відбере Саруман. Якщо хочеш щось для себе, то зараз саме час подумати про це.

Ґрішнах почав сердитись. Особливо розлютило його ім'я Сарумана. Час спливав, і галас у таборі вщухав. Уґлук чи хтось інший із ізенґардців міг повернутися будь-якої хвилини.

— Він у вас? У кого з вас? — буркнув Ґрішнах.

— Ґолум, ґолум! — ґелґотав Піпін.

— Переріж мотузки! — наказав Мері.

Гобіти відчували, як сильно трусяться його руки.

— Прокляття на вас, підлі покидьки! — засичав він. — Перерізати мотузки? Та я вам усі жили переріжу, до костей роздягну. Що, думаєте, я не зможу вас порізати на дрібненькі шматочки? Мені не потрібні ваші ноги — можу сам вас винести і мати лише для себе!

Раптом він підхопив обох гобітів. Сила його довгих рук жахала. Він запхав гобітів собі під пахви і притиснув ліктями до боків; міцними долонями затулив роти. Потім, низько пригнувшись, стрибнув уперед, швидко та безшумно добіг до краю пригірка, а там прослизнув повз вартових і, мов нічна примара, помчав схилом униз на захід, до річки, що витікала з лісу. На широкій рівнині перед ним горіло тільки одне багаття.

Пробігши сотню кроків, він затримався, озирнувся і прислухався. Усе було спокійно. Повільно рушив далі, зігнувшись мало не до землі. Тоді присів і знову прислухався. Нарешті випростався, мовби приготувавшись до стрибка. Тієї ж миті перед ним виросла тінь вершника. Кінь захропів і став дибки. Чоловік крикнув.

Ґрішнах кинувся на землю, прикривши собою гобітів, а потім витягнув меча. Без сумніву, він радше зарізав би полонених, аніж дозволив їм урятуватися; та це було помилкою. Меч легенько дзенькнув, на лезі сяйнув відблиск ближнього багаття. З темряви просвистіла стріла: чи то лучник майстерно поцілив, чи сама доля спрямувала її, та стріла прошила праву руку орка. Він випустив меч і скрикнув. Пролунав швидкий тупіт копит, Ґрішнах скочив і побіг, але його відразу збили з ніг і прошили списом. Він упав із диким вереском на землю і затих.

Гобіти нерухомо лежали там, де їх кинув Ґрішнах. На допомогу товаришеві прискакав другий вершник. Завдяки гострому зорові чи якомусь іншому відчуттю кінь легко перескочив через гобітів; але вершник не помітив їх — укритих ельфійськими плащами, надто пригнічених і надто переляканих.