Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Він сів і озирнувся. Мері лежав неподалік. Вони були на березі вузької бистрої річки. Попереду маячили гори: високий шпиль ловив перші промені сонця. На схилах унизу темною плямою лежав ліс.

Орки кричали і сперечались; от-от мала спалахнути сварка між північними орками й ізенґардцями. Одні показували назад на південь, інші — на схід.

— Ну, то лишіть їх мені! — крикнув Уґлук. — Убивати не можна, сказано ж; але якщо хочете кинути здобич, за якою пхалися стільки шляху, то кидайте! Я сам за ними пригляну. Як завжди, все зроблять войовничі урук-хаї. Боїтеся білошкірих — то втікайте! Утікайте! Онде ліс, — викрикав він, тицяючи вперед. — Ну! Там ваш порятунок. Уперед! І то вже, бо зрубаю ще пару голів, аби решта порозумнішала.

З лайкою та штовханиною десь близько сотні північних орків вирвалося з натовпу і кинулось уздовж ріки до гір. Гобіти залишилися з ізенґардцями — приблизно вісім десятків похмурих, темнолицих, косооких орків із величезними луками та короткими широкими мечами. З північних орків залишилося кілька більших і зухваліших.

— Ну, а тепер дамо раду з Ґрішнахом, — сказав Уґлук; але навіть дехто з його зграї з тривогою позирав на південь.

— Знаю, — бурмотів Уґлук. — Кляті конярі нас винюхали. А все через тебе, Снаґо. Тобі і твоїм шпигунам вуха би повідрізати. Але ми воїни. Ще поживимося конинкою, а то й чимось солодшим.

Нарешті Піпін зрозумів, чому частина орків показувала на схід. Звідти з хрипкими вигуками знову з'явився Ґрішнах, а з ним десятки чотири довгоруких і кривоногих орків зі знаком багряного ока на щитах. Уґлук виступив уперед.

— Усе-таки повернулися! — вигукнув він. — Що, передумали, га?

— Я повернувся перевірити, чи виконується Наказ і чи нічого не сталося з полоненими, — відповів Ґрішнах.

— Та ти що! — здивувався Уґлук. — Даремна турбота. Тут я наглядаю за виконанням наказів. І ще за чим повернувся? Ти так швидко нас покидав, може, щось забув?

— Забув про дурня, — огризнувся Ґрішнах. — Але з ним є ще кілька відважних орків, котрих шкода втрачати. Я знав, що ти ведеш їх на смерть. Я прибув їх порятувати.

— Прекрасно! — зареготав Уґлук. — Тільки якщо боїшся бою — тобі в інший бік. Твоя дорога вела на Луґбурц. Сюди йдуть білошкірі. А що з твоїм хваленим назґулом? Знову прибили під ним коняку? Ну, треба було прихопити його зі собою, він би нам знадобився — якщо нічого кращого за цих назґулів нема.

— Назґули, назґули, — передражнив Ґрішнах, здригаючись і облизуючи губи, наче смакуючи це огидне слово. — Не патякай про те, на чому не розумієшся. Назґули! Ах! Кращого йому закортіло! Колись ти ще пошкодуєш про це. Кривляка! — сердито гаркнув він. — Мав би знати, що вони — зіниця Великого Ока. Тільки для крилатих назґулів іще не час, іще рано. Він не дозволяє їм показуватися на тому березі Великої Ріки передчасно. Вони для війни та інших цілей.

— Бачу, багато ти знаєш, — перебив Уґлук. — Більше, ніж треба. У Луґбурці, напевно, поцікавляться, звідки і чому. Та зараз брудна робота перепадає урук-хаям із Ізенґарда, як завжди. Годі теревенити! Збирай свою голоту! Твої свині погнали до лісу. І ти за ними. До Ріки і так живим не повернувся би. Ну, рушай! Я піду слідом.

Ізенґардці знову закинули Мері та Піпіна на спини. Банда пустилася бігти. Минала година за годиною, а вони все мчали, зупиняючись лише для того, щоби перекинути гобітів новим носіям. Чи тому, що були прудкіші та витриваліші, чи через якийсь задум Ґрішнаха, ізенґардці поступово випередили орків Мордору, й орки Ґрішнаха опинилися в останніх лавах. Невдовзі орки Сарумана вже наздоганяли північних орків. Ліс наближався.

Піпін був увесь у синцях і подряпинах, голова боліла, обличчя кололи щетинисті щоки та вуха носіїв. Перед очима маячили зігнуті спини, товсті міцні ноги орків рухались угору-вниз, угору-вниз, невтомно, мовби зроблені з дроту і рогу, відраховували кошмарні секунди нескінченного часу.

Опівдні банда Уґлука перегнала північних орків. Ті знесиліли у промінні яскравого сонця, дарма що сяяло воно у блідому зимовому небі, й бігли, опустивши голови та висолопивши язики.

— Хробаки! — глузували ізенґардці. — Ви вже засмажилися. Білолиці вас усіх переловлять і зжеруть. Вони вже близько!

Крик Ґрішнаха засвідчив, що то був не жарт. Ззаду справді учвал летіли вершники: ще далеко, та наздоганяли орків невблаганно, як потужна хвиля, що наздоганяє мандрівників, загрузлих у сипучих пісках.

Ізенґардці погнали з подвоєною швидкістю, що дуже здивувало Піпіна. Сонце сідало за Імлисті Гори; довгі тіні потягнулися степом. Солдати Мордору також підвели голови і пришвидшили біг. Ліс темнів зовсім близько. Уже почали траплятися поодинокі дерева. Місцевість пішла вгору, дедалі крутіше, та орки не зупинялись. Уґлук і Ґрішнах викрикали, штовхаючи банду на останній ривок.