Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Банда збігала вузьким яром до рівнини, оповитої туманом. Мері та Піпін, розділені якимось десятком орків, спускалися разом із усіма. Внизу росла трава, і гобіти пожвавилися.

— Тепер просто вперед! — крикнув Уґлук. — На північний захід. Першим піде Луґдуш.

— А що робитимемо, коли зійде сонце? — збентежилися північні орки.

— Будемо бігти, — відрізав Уґлук. — А ви як думали? Лягти на травичку і чекати, поки білошкірі завітають до нас на бенкет?

— Але ми не можемо бігти під сонцем.

— Побіжите, якщо я допоможу, — сказав Уґлук. — Уперед! Бо ніколи не побачите ваших улюблених нір. Присягаюся Білою Рукою! Жодної користі в поході з цих недороблених печерних хробаків. Уперед, прокляті! Бігом, поки темно!

Банда помчала довгими орківськими стрибками. Вони недотримувалися жодного порядку, штовхалися, лаялись, але бігли дуже швидко. Кожного гобіта охороняли три орки з довгими бичами. Піпін опинився у хвості натовпу. Він не уявляв собі, доки зможе витримувати такий темп: він нічого не їв зі самого ранку. В одного з вартових був канчук. Оркове питво все ще зігрівало його. І голова була ясна.

Раз у раз, цілком непрохано, в його уяві повставало палке обличчя Бурлаки, який нахиляється над темним слідом і все біжить, біжить. Але чи зможе навіть слідопит розібрати щось у плутанині орківських слідів? І попереду, і позаду, і довкола маленькі відбитки їхніх босих ніг затоптували ковані черевики.

Десь за милю від урвища вони опустилися до широкої западини, де ґрунт був м'який і вологий. В останніх променях місячного серпика слабо мерехтів туман. Темні силуети орків розпливались і губилися в імлі.

— Гей там! Зачекайте! — гримнув Уґлук із хвоста.

Раптом Піпіна осяяла чудова думка. Він круто звернув праворуч, ухилився від рук охоронця і стрімко пірнув у туман, але спіткнувся і розтягся на траві.

— Стій! — заволав Уґлук.

Зчинилася спантеличена метушня. Піпін скочив і побіг. Але орки кинулися слідом. Деякі вискочили просто перед ним.

«Не втекти мені! — думав Піпін. — Одна надія — що на мокрій землі залишаться сліди». Він намацав зв'язаними руками брошку на комірі плаща й відчепив її. Щойно довгі пазуристі руки дотягнулися до нього, він випустив брошку. «Буде лежати тут до кінця світу, — подумав він. — Сам не знаю, навіщо я це зробив. Якщо наші врятувалися, то, напевно, пішли за Фродо».

Колючий канчук обвився довкола ніг, і Піпін ледве стримав крик.

— Годі! — крикнув Уґлук, підбігаючи. — Йому ще стільки бігти. Нехай рухаються швидше! А канчуком підганяйте. Але це ще не все, — гаркнув він до Піпіна. — Я тобі все пригадаю. Плата не забариться. Уперед!

Піпін і Мері мало що запам'ятали про решту їхнього шляху. Лихі сни та дійсність сплітались у довгий ланцюг страждань, і надія гасла з кожним кроком. Вони бігли й бігли, намагаючись не відставати від орків, їх раз у раз безжально і вправно шмагали канчуком. Якщо гобіти зупинялися чи шпорталися, їх підхоплювали і якийсь час волокли.

Тепло орківського напою давно не гріло. Піпінові знову стало холодно і погано. Раптом він упав лицем униз на траву. Міцні руки з гострими кігтями схопили його й підняли. І знову його понесли, мов лантух, і довкола розлилася темрява: чи то настала ніч, чи потемніло в очах, — того він не знав.

Невиразно до нього долинув гомін нарікань: здається, орки вимагали відпочинку. Викрикав Уґлук. Гобіта кинули на землю, а він так і лежав, аж поки не провалився у безодню чорних снів. Але не надовго втік він від страждань; у нього знову вчепилися безжальні лапи. Довго трясли його, а потім темрява поволі розступилася, він прокинувся і виявив, що вже ранок. Лунали якісь накази, і його знову кинули на траву.

Так він пролежав якийсь час, намагаючись подолати відчай. Його голова ішла обертом, але з тепла в тілі він здогадався, що йому знову дали ковток пійла. Орк підійшов і кинув йому шматок хліба та кусень в'яленого сирого м'яса. Піпін жадібно проковтнув черствий чорний хліб, але до м'яса не діткнувся. Він зголоднів, але ще не настільки, щоби їсти це м'ясо, про походження якого не наважувався і подумати.