Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Та все ж треба вирішити, куди йти, — сказав Піпін. — Уже, напевно, настав ранок.

Саме цієї миті вони помітили жовтаве світло, що визирало з-за дерев: покрівлю лісу раптом пронизало сонячне проміння.

— Привіт! — зрадів Мері. — Поки ми тут сиділи, Сонце забігло за хмару, а тепер знову виглянуло або, може, просто піднялось і зазирнуло у просвіток. Це недалеко — ходімо подивимось!

Однак іти туди виявилося далі, ніж сподівалися. Місцевість круто піднімалась і ставала кам'янистішою. Світло розливалося дедалі ширше, і невдовзі гобіти опинилися перед прямовисною скелею — гірським схилом чи краєм довгого відрогу далекої гори. На ній не росло жодного дерева, і сонце освітлювало її кам'яну поверхню. Дерева, які росли біля її підніжжя, розпростерли гілля, мовби тягнулися до тепла. Наскільки занедбаним і сірим виглядав ліс раніше, настільки чисто він сяяв тепер брунатними і темно-сірими відтінками кори, гладкої, мов полірована шкіра. Крони дерев яріли м'якою, мов молода трава, зеленню, — то була рання весна або ж її проминальний образ.

На стрімкій поверхні скелі виявилося щось подібне на сходи: природні, напевно, видовбані вітром та дощами, нерівні та криві сходинки. Високо вгорі, майже на рівні верхівок дерев, був уступ, над яким нависла скеля. На крайчику росли тільки кілька кущиків трави й один старий стовбур із двома пригнутими донизу гілками: здавалося, що там стоїть зігнутий старий, гріючись на ранковому сонечку.

— Гайда нагору! — радісно вигукнув Мері. — Там і подихаємо, і роззирнемося!

Вони подерлися догори. Якщо хтось і робив ці сходи, то для більших і довших ніг, аніж у гобітів. Піпін і Мері були такі збуджені, що й не помітили, як незвичайно швидко загоїлися їхні рани та подряпини, і звідки тільки взялися сили. Нарешті вони вибралися на край уступу біля підніжжя старого стовбура; ставши спиною до пагорба та глибоко дихаючи, повернулися на схід. Виявилося, що вони пройшли всього лише якісь три-чотири милі вглиб лісу: вершини дерев опускалися зі схилів до рівнини. Там, біля краю лісу, піднімалися високі стовпи чорного диму і хвилями пливли до них.

— Вітер міняється, — зазначив Мері. — Знову зі сходу. Відчуваєш, як тут холодно?

— Так, — відповів Піпін, — боюся, що сонце визирнуло ненадовго, і скоро все знову потьмяніє. Ах, як шкода! Цей кошлатий старий ліс у сонячному світлі зовсім інший. Я майже полюбив це місце!

— Ти майже полюбив цей Ліс! Чудово! Надзвичайно люб'язно з твого боку, — промовив дивний голос. — Ану оберніться, нехай я погляну на ваші обличчя. Не можу сказати, щоби ви мені сподобались, однак не будемо поспішати. Оберніться!

Великі вузлуваті долоні опустилися на плечі гобітів і обережно, але рішуче розвернули їх, а потім підняли в повітря.

Гобіти побачили найдивовижніше з дивних створіння. Воно було міцне, високе, не менш як чотирнадцять футів зросту, схоже чи то на людину, чи на троля, з довгою головою майже без шиї. Чи воно було вбране в одяг, схожий на зелено-сіру кору, чи то була його шкіра, визначити було важко. Принаймні руки його, там, де відходили від тулуба, були не поморщені, а гладенькі та бурі. Великі ступні мали по сім пальців. Нижня частина обличчя ховалась у довгій сивій бороді, кошлатій, майже гіллястій біля коріння, тонкій і подібній на лишайник на кінцях. Але першої миті гобіти не помітили нічого, крім очей. Ці глибокі очі тепер розглядали гобітів, повільні та величні, але дуже проникливі. Очі були карі зі зеленими іскорками. Пізніше Піпін часто намагався описати своє перше враження від них.

«Таке враження, що за ними — бездонний колодязь, повний давніх спогадів і довгих, повільних, постійних роздумів; але їхня поверхня іскрилася теперішнім: так буває, коли сонце мерехтить на листочках величезного дерева або на брижах глибоченного озера. Не знаю, чому, та мені здалося, мовби щось, що проростало в землі, — спало, мабуть, — чи таке, що відчувало себе чимось між кінчиком корінця та листочка, чимось між глибокою землею та небом, — раптом прокинулось і стало розглядати тебе з такою самою повільною уважністю, з якою зосереджувалося на своїх відчуттях усі незліченні роки».

— Грумм-гумм, — пробурмотів голос, такий низький, наче йшов із дерев'яної труби. — Дивно, дуже дивно! Не поспішати — таке в мене правило. От якби я спочатку побачив вас, а потім почув… вони мені сподобалися, ваші голосочки; вони мені про щось нагадали, тільки про що — не пригадаю… Якби я спочатку побачив вас, обов'язково розтоптав би, сприйняв би вас за дрібних орків, а тільки потім би виявив помилку. Ви дуже дивні істоти. І корінці, й гілочки дуже дивні!

Піпін, усе ще приголомшений, перестав боятися. Під поглядом цих очей він відчував радше цікавість, аніж страх.

— Вибачте, — мовив він, — хто ви? Чи… що?

У старих очах промайнула втома; глибокі колодязі прикрилися.

— Грумм, — відповів голос, — ну, я ент, принаймні так мене називають. Так, ент — саме це слово. Декотрі звуть мене Фанґорном, інші — Древленом. Нехай буде Древлен.

— Ент? — перепитав Мері. — Що це таке? А як ви самі себе називаєте? Яке ваше справжнє ім'я?

— Ого-го! — відповів Древлен. — Ого! Довго довелося би тобі слухати! Не поспішай. Тут я ставлю питання. Ви в моєму краї. Хто ж ви такі, хотів би я знати? Я не можу знайти вам місця. Здається, вас немає у старих реєстрах, які я вивчав у молоді роки. Але то було давно, дуже давно… Може, склали вже нові реєстри? Ну ж бо, пригадаємо! Як там воно було?