Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Не привертай до себе уваги, бо я забуду про наказ! Прокляття на голови ізенґардців! Уґлук у баґронк та пушдуґ Саруман-ґлоб бубхош екай, — і він перейшов на довгу розгнівану лайку власною мовою, що завершилася бурмотінням і гарчанням.

Нажаханий Піпін принишк, хоча зап'ястя й кісточки боліли все більше, а у спину впиналося каміння. Щоби відволіктися, він став зосереджено прислухатися. Довкола лунало багато голосів, і хоча говорили переважно орківською мовою, сповненою злоби та ненависті, було зрозуміло, що почалася суперечка, яка щодалі розпалювалася.

Піпін здивовано помітив, що майже все розуміє; багато орків користувалося звичайною мовою. Очевидно, були присутні орки двох чи трьох різних племен, і вони не могли розуміти мови одні одних. То була гнівна суперечка про те, що робити далі: яким шляхом іти і що вчинити з полоненими.

— Немає часу вбивати їх, як годиться, — сказав один. — У цьому поході нема часу забавлятися.

— Ну то й що, — сказав інший. — Чого би не прирізати їх тут же, чимшвидше? Ми поспішаємо, а з ними морока. Уже вечір надходить, і нам треба в дорогу.

— Є наказ, — низько гаркнув третій голос, — «Убити всіх, ОКРІМ дрібнолюдиків, їх доправити ЖИВЦЕМ, і чим швидше, тим краще». Такий і мій наказ.

— Навіщо вони? — вигукнуло кілька голосів. — Чому живими? Може, це нові розваги?

— Ні! Я чув, в одного з них щось є, щось таке, що потрібне для Війни, якісь ельфійські штучки. Їх і так будуть допитувати.

— Це все, що ти знаєш? Чому би нам самим їх не обшукати? Нам самим ці штучки згодяться.

— Дуже цікава думка, — єхидно зазначив голос, тихіший, але злісніший за інших. — Доповім про це, кому слід! Полонених ЗАБОРОНЕНО грабувати: такий мій наказ.

— Мій також, — рикнув бас. — Живцем і без грабунків. Такий і мій наказ.

— Але не наш! — пролунав один із перших голосів. — Ми від самих копалень приперлись, аби помститися за своїх. Хочу їх прирізати, а тоді гайда назад на північ!

— Хотіти можеш що завгодно, — відказав хрипкий бас. — Я тут старший, я, Уґлук. І я вас поведу просто до Ізенґарда!

— А хто нами править — Саруман чи Велике Око? — перебив злостивий. — Нам час повертатися до Луґбурца!

— Але як нам переправитися через Велику Ріку, — сказав інший. — Нас замало, через мости не прорвемося.

— Я ж переправився, — наполягав злостивий. — Крилатий назґул чекає нас на північ звідси, на тому березі.

— Ага, аякже! Ти собі полетиш із нашими полоненими, загребеш у Луґбурці всі нагороди та почесті, а нам сунути пішака через цей конячий край? О ні, підемо всі разом. Тут небезпечно, тут повно бунтарів і горлорізів.

— Правильно, треба триматися купи, — пробурчав Уґлук. — Я вам, свиноті, не довіряю. Усі ви хоробрі в себе у хліві. Якби не ми, то всі би розбіглися. Ми хоробрі урук-хаї! Це ми вбили великого лицаря. Ми захопили полонених. Ми слуги Сарумана Мудрого, Білої Руки — Руки, яка годує нас людським м'ясом. Ми вийшли з Ізенґарда і привели вас сюди, і поведемо назад, кудою схочемо. Це я вам кажу, Уґлук!

— Забагато балакаєш, Уґлуче, — пхикнув злостивий. — Сумніваюся, що це сподобається в Луґбурці. Може, вони захочугь зняти з плечей Уґлука надто тяжку голову. А може, поцікавляться, де він такого набрався. Чи не в Сарумана? Ким він себе вважає, якщо складає власні плани та ще й вихваляється своєю гидкою білою міткою? Може, вони повірять мені, Ґрішнахові, вірному посланцю; а я скажу таке: Саруман — дурень і брудний зрадник. Але Велике Око не дрімає! Свинотою нас обзивають? І хто? Покидьки дрантивого чаклуна? Не людським м'ясом, а орківським вони годуються, запам'ятайте мої слова.

Зчинився дикий вереск, забрязкотіла зброя. Піпін обережно перекотився, сподіваючись побачити, що відбувається. Його сторожа полізла у сварку. У напівтемряві Піпін розгледів величезного чорного орка, напевно, Уґлука, який стояв обличчям до Ґрішнаха, приземкуватого кривоногого створіння з широкими плечима та довгими, майже до землі, руками. Довкола зібралися менші ґобліни. Піпін здогадався, що то були орки з півночі. Вони повиймали ножі та шаблі, але не наважувалися напасти на Уґлука.