Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Коні! Коні!

Коні зникли. Вони зірвалися з прив'язі і здиміли. Якийсь час троє товаришів стояли мовчки, приголомшені цим новим ударом злої долі. Вони опинилися на узліссі Фанґорну, і незліченні милі лежали між ними та роганцями, єдиними друзями в цьому безмежному і небезпечному краї. Ген із нічної пітьми долинало іржання коней. А тоді все знову стихло, крім лише холодного шелесту вітру.

— Отже, коней нема, — нарешті промовив Араґорн. — Знайти чи впіймати їх неможливо. Якщо не повернуться самі — нам доведеться обійтися без них. Вирушили ми в дорогу пішо, і ноги далі при нас.

— Ноги! — вигукнув Ґімлі. — Вони можуть нас понести, але не нагодувати.

Він підкинув хмизу й сів біля вогню.

— Кілька годин тому ти і чути не хотів про їзду верхи, — засміявся Леґолас. — З тебе ще вийде добрий вершник.

— Малоймовірно, що матиму таку можливість, — пробурмотів Ґімлі.

— Коли хочете знати, що я думаю, — продовжив він після паузи, — я думаю, що то був Саруман. Хто ж іще? Пам'ятаєте, що казав Еомер: «Він ходить у вигляді старого у плащі з каптуром». Отак він сказав. Він украв наших коней або просто налякав їх. Проблеми ще тільки починаються, запам'ятайте мої слова!

— Запам'ятаю, — сказав Араґорн. — Але ще я запам'ятав, що той старий на голові мав капелюха, а не каптура. Не сумніваюся, що твій здогад вірний і що ми тут у небезпеці, вдень чи вночі. Та зараз єдине, що ми можемо зробити, — це відпочити. Тепер я стану на варті, Ґімлі. Спати не хочеться, а поміркувати треба.

Повільно минала ніч. Араґорна змінив Леґолас, Леґоласа — Ґімлі. Та не трапилось уже нічого. Старий не з'явився, коні не повернулися.

III. Урук-хаї

Піпіна мучили темні кошмари: ніби він чує, як луна розносить у тунелях його власний слабкий голос, що кличе: «Фро-до, Фродо!» Та замість Фродо з темряви до нього скаляться потворні орківські пики, сотні огидних рук тягнуться до нього зусібіч. А де ж Мері?

Піпін прокинувся. Холодний вітер дмухнув в обличчя. Він лежав на спині. Сутеніло, і небо поступово темніло. Він повернувся і зрозумів, що реальність не набагато краща за сон. Його руки та ноги були зв'язані мотузками. Поруч лежав Мері, блідий, із головою, обмотаною брудним ганчір'ям. А навкруги роїлося безліч орків.

Поволі в Піпіновій голові, яка нестерпно боліла, склеювались уривки спогадів і відокремлювалися від сну. Вони з Мері побігли до лісу. Що на них найшло? Чому вони так помчали, не звертаючи уваги на старого Бурлаку? Вони довго бігли і кричали… Він не міг пригадати, доки і скільки часу; і тоді вони ввалилися просто в гурт орків: ті до чогось прислухались і помітили Мері та Піпіна, аж тільки коли гобіти опинилися мало не в їхніх руках. Орки заверещали, і десятки ґоблінів посипалися з дерев. Мері з Піпіном вихопили мечі, та битись орки не хотіли і намагалися тільки пов'язати гобітів, хоча Мері й повідрубував кілька орківських рук. Добрий старий Мері!

Потім із гущавини вискочив Боромир. Він примусив орків битися. Багатьох повбивав, інші порозбігалися. Та не встигли вони втрьох відійти подалі, як на них знову напали — щонайменше сотня орків, деякі з них дуже великі, — дощем посипалися стріли, й усі в Боромира. Боромир засурмив у свій ріг так, що ліс загудів у відповідь, і налякані орки спочатку відступили; та коли на заклик відгукнулася тільки луна, вороги знову атакували, ще лютіше. Після того Піпін мало що пам'ятає. Останнє, що він бачив, — як Боромир прихилився до дерева, виймаючи стрілу з грудей; потім раптово запала темрява.

«Гадаю, мені дали чимось по голові, — подумав Піпін. — Сподіваюся, бідний Мері не дуже постраждав. А що сталося з Боромиром? Чому орки нас не повбивали? Де ми, куди нас тягнуть?»

Відповіді на ці питання він не мав. Йому було холодно і недобре. «Шкода, що Ґандалф переконав Елронда нас відпустити, — подумав він. — Яка з мене користь? Докука та й годі: пасажир, якийсь багаж. А тепер мене вкрали, і я став багажем орків. Сподіваюся, Бурлака або ще хтось прийде і забере нас! Але чи можна на це сподіватися? Це ж перекреслить усі плани! Хоч би якось вибратися звідси!»

Він трохи поборсався — все дарма. Один із орків поруч реготнув і кинув щось до сусіда своєю огидною мовою.

— Відпочивай, поки дозволяють, дурню! — сказав він Піпінові загальною мовою, яка з його рота звучала так само бридко, як і його рідна. — Наразі відпочивай! Незабаром ми дамо твоїм ніжкам роботу. Пошкодуєш, що не безногим народився!

— Була би моя воля, ти вже зараз хотів би померти, — додав інший. — Ти би попищав у мене, ниций щуре! — Він нахилився над Піпіном, вищиривши жовті ікла. У руці він тримав довгий пощерблений ніж. — Лежи спокійно, бо залоскочу тебе оцим, — прошипів він.