Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— І може притягнути ще щось, окрім орків чи гобітів, — сказав Араґорн. — Звідси недалеко до володінь зрадника Сарумана. І потім, ми на самому узліссі Фанґорну, а кажуть, що дерева цього лісу чіпати небезпечно.

— Але рогірими вчора розкладали тут велике багаття, — наполягав Ґімлі, — і, як видно, рубали дерева на дрова. А коли закінчили свою роботу, спокійно тут переночували.

— Їх було багато, — відповів Араґорн, — і вони не накликають гнів Фанґорну, бо рідко тут бувають і до лісу не заходять. А нам іще доведеться, мабуть, піти вглиб лісу. Будьте обережні! Не рубайте живих дерев!

— Та в цьому нема потреби, — мовив Ґімлі. — Вершники лишили досить трісок і гілля, та ще скільки хмизу.

Гном заходився збирати сухе ломаччя, складати і розпалювати вогнище; Араґорн сидів спиною до великого дерева, поринувши в роздуми; Леґолас стояв на галявині і вдивлявся у глибоку лісову темряву, схилившись уперед, мовби прислухаючись до далекого поклику.

Коли запалахкотіло маленьке вогнище, троє товаришів сіли довкола, затуливши світло плащами. Леґолас підвів голову і придивився до гілля, що нависало над ними.

— Погляньте! — мовив він. — Дерево радіє вогню! Можливо, це була тільки оманлива гра тіней, але всім трьом здалося, наче гілки тягнуться ближче до вогню, і дерево пригинає стовбур; брунатні листки розпростались і стали тертись один до одного, немов змерзлі зашкарублі долоні, що відчули тепло.

Товариші сиділи мовчки, бо раптом усвідомили присутність у себе за спиною великого, темного і невідомого лісу, що обмірковував якісь свої потаємні плани. Нарешті Леґолас знову заговорив.

— Келеборн застерігав нас не заходити вглиб Фанґорну. Чи не знаєш чому, Араґорне? Що було відомо Боромирові?

— Люди різне розповідають, — сказав Араґорн, — але якби не застереження Келеборна, то я вважав би все казками, які вигадують люди, відколи втрачено справжню мудрість. Я саме збирався запитати в тебе, як усе насправді. Та якщо вже лісовий ельф не знає цього, то що казати людині?

— Ти більше за мене блукав світами, — мовив Леґолас. — У нас про Фанґорн не згадують, лише співають про онодримів, котрі колись давно тут мешкали, — люди звуть їх ентами; бо Фанґорн — старий, старий навіть за ельфійським відліком часу.

— Так, старий, — сказав Араґорн, — він ровесник Пралісу біля Курганів і набагато більший. Елронд казав: ці ліси споріднені, вони — залишки величезних лісів із Прадавніх Часів, де мандрували Первородні, коли люди ще не прокинулись. Однак Фанґорн має якусь свою таємницю. Про неї я нічого не знаю.

— А я і не хочу знати, — вставив Ґімлі. — Хто би тут не мешкав, за мене нехай не турбується!

Тепер вони тягли жереб, кому чатувати, і перша варта випала Ґімлі. Араґорн і Леґолас полягали. Вони заснули майже відразу.

— Ґімлі! — сонливо пробурмотів Араґорн. — Пам'ятай, що у Фанґорні небезпечно рубати чи ламати живе дерево. Але і не ходи далеко по хмиз. Хай уже це вогнище ліпше згасне! А коли що — буди мене!

На тих словах він заснув. Леґолас лежав нерухомо, склавши гарні руки на грудях, із розплющеними очима, сплітаючи нічну яву з глибоким сном, як це зазвичай відбувається з ельфами. Ґімлі сидів, скулившись біля вогню і задумливо погладжуючи лезо своєї сокири. Шелестіло листя. Жодного іншого звуку не було чути.

Раптом Ґімлі підвів очі — там, на межі світляного кола, стояв, спираючись на патерицю, згорблений старий у довгому плащі та широкому капелюсі, низько насунутому на чоло. Ґімлі скочив на ноги, такий вражений, що навіть скрикнути не зміг, хоч у нього вмить зблиснула думка, що їх вистежив Саруман. Араґорн і Леґолас, розбуджені його різким рухом, сіли і витріщили очі. Старий не озивався, ні не ворушився.

— Ну, дідусю, що вам треба? — запитав Араґорн, підводячись. — Якщо змерзли — підходьте, погрієтесь!

Араґорн зробив крок уперед, але старий уже щез. Його не було видно ніде, а йти шукати в ліс вони не наважувалися. Місяць сховався, й ніч була дуже темна.

Раптом Леґолас голосно скрикнув.