Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Надії немає, — мовив Еомер. — На північній межі тобі їх не знайти.

— Але ж вони не залишилися ніде позаду. Неподалік від Східної Стіни ми знайшли переконливий доказ, що принаймні один із них живий. Однак потім не натрапили на жоден інший слід, жодного сліду кудись убік чи назад, або моє вміння мене зовсім покинуло.

— Тоді куди ж вони поділися?

— Не знаю. Їх могли вбити і спалити разом із орками; та оскільки ти запевняєш, що це неможливо, я про це не думаю. Єдине — їх могли віднести до лісу ще перед битвою, ще до того, як ви оточили ворогів. Ти можеш заприсягтися, що ніхто не вислизнув із твоїх сітей?

— Можу заприсягтися, що жоден орк не вислизнув, відколи ми їх помітили, — відповів Еомер. — Ми вийшли до узлісся раніше за них, і якщо хтось і пройшов крізь наше кільце, то був не орк, а хіба якийсь ельф.

— Наші друзі були одягнуті, як ми, — сказав Араґорн, — а ви при світлі білого дня проїхали повз нас.

— Я про це забув, — визнав Еомер. — Ні в чому не можна бути впевненим, коли стільки чудес. Світ став такий дивний. Ельф разом із гномом блукає нашими степами; люди зустрічають Володарку Лісу і залишаються живі; Меч, який був зламаний іще до того, як батьки наших батьків оселилися на цих землях, знову готовий до бою! І як же вирішити людині в такі часи, що їй робити?

— Як і завжди, — відповів Араґорн. — Добро та зло не змінилися відучора, вони так і залишаються добром і злом — і для людей, і для ельфів, і для гномів. Так уже роковано людині — вибирати з-поміж них, чи в Золотому Лісі, чи в себе вдома.

— Твоя правда, — мовив Еомер. — Я не маю сумнівів щодо тебе чи щодо вчинку, до якого схиляється моє серце. Та я не вільний робити все, що хочу. Закон забороняє чужинцям блукати нашими землями, де заманеться, хіба що сам король дасть дозвіл, а в наші тривожні часи цей наказ іще суворіший. Я пропонував вам добровільно піти зі мною — ви відмовились. А нападати на трьох зі своєю сотнею я не схильний.

— Не думаю, що ваш закон стосується мого випадку, — сказав Араґорн. — Я далеко не чужинець, адже бував у цьому краї раніше, і не раз, і бився у ваших лавах, хоч і під іншим іменем. Тебе я бачу вперше, бо ти молодий, але я зустрічався з Еомундом, твоїм батьком, і з Теоденом, сином Тенґела. Це нечувано, щоби шляхетний воїн силою перешкоджав таким намірам, як наші! Мій обов'язок чіткий — іти вперед. А тобі, сину Еомунда, вирішувати: допомогти нам або хоча би відпустити нас чи чинити згідно з законом. Але тоді зменшиться кількість тих, хто повернеться на вашу війну чи до короля.

Еомер якусь хвилю сидів мовчки, а потім заговорив.

— Нам обом треба поспішати. Дружині кортить вирушити у зворотну путь, а твої надії щогодини згасають. Мій вибір такий: ви вільні; що більше — я позичу вам коней. Тільки з однією умовою: чи ви знайдете те, що шукаєте, чи вас спіткає невдача — поверніться разом із конями до Медусельду, палацу в Едорасі, де нині сидить Теоден. Так ти доведеш йому, що я не помилився. Від тебе залежатиме моє добре ім'я, а може, і життя. Не підведи мене!

— Не підведу, — відповів Араґорн.

Дуже здивувалися воїни Еомера, коли він наказав віддати зайвих коней чужинцям; багато хто кидав темні та недовірливі погляди, але тільки Еотайн наважився висловитися:

— Може, і варто дати коня цьому витязеві з народу Ґондору. Та хто коли чув, аби роганського коня дарували гномові?

— Ніхто не чув і не почує ніколи, не хвилюйся, — відрізав Ґімлі. — Краще йти пішки, ніж лізти на спину такого здоровенного звіра, тим паче, що ти скупишся!

— Але мусиш погодитися, бо інакше затримаєш нас, — сказав Араґорн.

— Ти сядеш зі мною, друже Ґімлі, — заспокоїв його Леґолас. — Тоді все буде гаразд — ти не позичиш коня і не постраждаєш через нього.

Араґорнові привели великого темно-сірого коня, й він скочив у сідло.

— Його звуть Гасуфель, — сказав Еомер. — Нехай вірно тобі служить, і хай тобі з ним щастить більше, ніж Ґарулфові, його попередньому господареві!