Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

І справді, після його останнього візиту влітку все у нас пішло шкереберть. Почалися чвари з Саруманом. Доти ми вважали Сарумана своїм другом, а Ґандалф прийшов попередити, що в Ізенґарді готуються до війни. Він сказав, що сам був у полоні в Ортханку і що ледве звідти втік, і просив допомоги. Але Теоден не бажав нічого чути, і той пішов геть. Не смійте вимовляти ім'я Ґандалфа у присутності Теодена! Він розгніваний. Бо Ґандалф узяв Тінебора, найкращого з усіх скакунів короля, ватажка меарів, їздити на яких личить лише володареві Рогану. Адже предком цієї породи був великий кінь Еорла, який умів розмовляти людською мовою. Тиждень тому Тінебор повернувся, та король іще більше розгнівався, бо кінь здичавів і нікого до себе не підпускає.

— Значить, Тінебор знайшов дорогу з далекої Півночі, — сказав Араґорн. — Бо саме там Ґандалф розстався з конем. Але, на жаль, ніколи вже Ґандалфові не сісти в сідло. Темрява Копалень Морії поглинула його назавжди.

— Сумна вість, — спохмурнів Еомер. — Сумна для мене та для багатьох, але не для всіх — ти це побачиш, коли навідаєшся до короля.

— Боюся, ніхто з вас у цьому краї не зрозуміє, наскільки страшна ця звістка, хоча досить скоро ви можете відчути її наслідки, — сказав Араґорн. — Але коли гинуть великі, на їхнє місце мусять прийти малі. Мені довелося вести наш загін довгим шляхом із Морії. Ішли ми через Лорієн — про нього тобі варто було б довідатися більше, перш ніж судити, — а звідти Великою Рікою спустилися до водоспаду Раурос. Там загинув Боромир — від рук тих самих орків, котрих ви нині розгромили.

— Усі твої вісті скорботні! — гірко вигукнув Еомер. — Смерть його — велика втрата для Мінас-Тіріта і для нас. Достойний був лицар! Гідний найвищої похвали. Він не часто відвідував Марку, бо постійно воював на східних кордонах, але я знав його. Він більше скидався на палких синів Еорла, ніж на поважних мужів Ґондору, і, без сумніву, став би великим правителем свого народу, коли би настав його час. Але звістка про це горе не долинула до нас із Ґондору. Коли він загинув?

— Сьогодні минуть чотири дні, — відповів Араґорн. — І вечора того ж дня ми вийшли з тіні Тол-Брандіру.

— Пішки? — здивувався Еомер.

— Так, як бачиш.

Очі Еомера широко розкрилися від захоплення.

— Бурлака — надто скромне прізвисько для сина Араторна, — сказав він. — Я назвав би тебе Літуном. Про цей подвиг трьох товаришів слід складати пісні. Четвертий день іще не закінчився, а ви вже відміряли сорок п'ять ліг! Рід Еленділа справді витривалий!

А тепер скажи, чого ти очікуєш від мене. Я мушу негайно повертатися до Теодена. При воїнах я обачно добирав слова. Це правда, що ми не воюємо з Чорним Краєм відкрито, король наш прислухається до легкодухих радників, але війна вже близько. Ми не розірвемо нашого стародавнього союзу з ґондорцями, і якщо вони підуть у бій, ми їх підтримаємо: так говорю я і ті, хто мене підтримує. Східною Маркою керую я, третій маршал, і я перекинув усі наші табуни з пастухами за Енту, а тут залишив тільки сторожу та розвідників.

— Отже, данину Сауронові ви не платите? — запитав Ґімлі.

— Не платимо й ніколи не платили, — відповів Еомер, зблиснувши очима, — хоча я чув про такі наклепи. Кілька років тому Володар Чорного Краю хотів купити наших коней за високу ціну, та ми йому відмовили, бо він використовує їх для зла. Тоді він наслав орків, і ті стали красти, і завжди вороних коней: тепер у нас їх майже не залишилося. Через це ми і ворогуємо з орками.

Та нині найбільше тривожить нас Саруман. Він проголосив себе правителем усіх наших земель, і ми воюємо вже кілька місяців. Саруман прийняв на службу орків, вовків і лихих людей, перекрив Роганський Прохід — тож ми оточені зі сходу й із заходу.

А боротися з таким супротивником важко: він хитрий і вправний чаклун і має багато личин. Кажуть, він з'являється у вигляді старого у плащі з каптуром, дуже схожий на Ґандалфа. Його шпигуни прослизають скрізь, а його птахи, призвісники лиха, кружляють у нашому небі. Я не знаю, чим усе це закінчиться, і моє серце віщує недобре; бо мені здається, що він має прихильників не лише в Ізенґарді. Але ти сам це зрозумієш, коли відвідаєш королівський двір. Ти прийдеш? Чи дарма я сподіваюся, що тебе мені послала доля в час сумнівів і скрути?

— Прийду, як тільки зможу, — пообіцяв Араґорн.

— Ходімо негайно! — запропонував Еомер. — Нащадок Еленділа буде великою підмогою для синів Еорла. Саме зараз у Західній Марці йде битва, і я боюся, що ми програємо.

Насправді в цей похід я пішов без дозволу короля, і його двір залишився майже без охорони. Та розвідники попередили мене, що три дні тому зі Східної Стіни спустилася зграя орків, і деякі з них мали білий знак Сарумана. Тож, побоюючись, що Ортханк і Чорна Вежа об'єдналися, я вивів свою дружину, і ми наздогнали орків два дні тому біля лісу ентів. Там ми їх оточили й учора на світанку атакували. На жаль, я втратив п'ятнадцятьох вершників і дванадцять коней! Бо орків виявилося більше, ніж ми могли сподіватися. До зграї приєднались орки зі Сходу, з-за Великої Ріки: ось там, північніше, видно їхні сліди. І ще прийшли з лісу. І великі орки, на котрих також Біла Рука Ізенґарда: вони найсильніші та найжорстокіші.

Зрештою, ми їх порішили. Але затрималися через це. Нас потребують на півдні та на заході. Поїдеш із нами? Ми маємо вільних коней. Для твого Меча є робота. Знайдеться вона і для сокири Ґімлі та лука Леґоласа, якщо твої друзі пробачать мені необдумані слова про Володарку Лісу. Я повторював лише те, що говорять усі в моєму краї, і я би радо дізнався більше.

— Спасибі за добре слово, — сказав Араґорн. — Моє серце прагне піти з тобою, та я не можу покинути пошуки друзів, доки ще є надія.