Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— І справді дивні часи, — пробурмотів він до себе. — Сни та легенди зростають просто з трави.

І звернувся до Араґорна:

— Скажи, володарю, що привело тебе сюди? І що означають темні слова пророцтва? Давно вже Боромир, син Денетора, вирушив шукати відповідь, але кінь, якого йому подарували, повернувся без вершника. Які знамення долі несеш ти з Півночі?

— Знамення важкого вибору, — сказав Араґорн. — Передай Теоденові, сину Тенґела: на нього чекає відкрита війна — на боці Саурона або проти нього. Ніхто не зможе нині жити так, як раніше, і мало хто збереже те, що вважає своїм. Але про ці великі справи поговоримо згодом. Якщо випаде нагода, то я сам відвідаю короля. А зараз ми у біді й потребуємо допомоги або хоча би звісток. Я вже казав, що ми переслідуємо орків, котрі захопили наших друзів. Що ви на це скажете?

— Що можете вже не гнатися, — відповів Еомер. — Орки знищені.

— А наші друзі?

— Ми знайшли тільки орків.

— Дуже дивно, — сказав Араґорн. — А серед убитих не шукали? Вони маленькі, для вас — як діти, босі й у сірих плащах.

— Не було там ані гномів, ані дітей, — відповів Еомер. — Ми перелічили вбитих, забрали зброю та здобич, а потім склали трупи й підпалили, як велить звичай. Багаття і далі куриться.

— Вони не гноми і не діти, — втрутився Ґімлі. — Наші друзі — гобіти.

— Гобіти? — перепитав Еомер. — А це хто такі? Дивне ім'я.

— Дивне ім'я дивного народу, — підтвердив Ґімлі. — Та ці двоє нам особливо дорогі. Ви в Рогані, як видно, чули про пророцтво, яке збентежило Мінас-Тіріт. Там говориться про дрібнолюдиків. Оці гобіти і є дрібнолюдики.

— Дрібнолюдики! — розсміявся вершник, котрий стояв поруч Еомера. — Дрібнолюдики! Та це ж просто маленький народ із давніх пісень і дитячих казок, принесених із Півночі! Де ми зараз — у легенді чи на зеленій землі серед білого дня?

— Можна бути і там, і тут, — сказав Араґорн. — Бо не ми, а ті, котрі прийдуть за нами, складуть легенди про наші часи. Кажеш, на зеленій землі? Якраз із неї і виростають усі легенди, хоча ти топчеш її при світлі дня!

— Час не жде, — сказав вершник, мовби не почувши слів Араґорна. — Нам треба поспішати, Еомере. А цих диваків із їхніми химерами залишимо тут? Чи зв'яжемо й відведемо до короля?

— Зачекай, Еотайне! — мовив Еомер своєю рідною мовою. — Маю з ними поговорити. Накажи дружині збиратися на стежці, і приготуйтеся вирушати до Енти.

Невдоволено бурмочучи, Еотайн відійшов і передав наказ. Вершники від'їхали, й Еомер залишився наодинці з трьома товаришами.

— Дивні твої слова, Араґорне, — мовив він. — Хоча ти і кажеш правду, це зрозуміло: люди Рогану ніколи не брешуть, і тому обдурити їх нелегко. Але ти не все сказав. Може, ти більше розкажеш про свої справжні наміри, щоби я вирішив, що робити?

— Я пішов із Імладрісу, як названо це місце у пророцтві, багато тижнів тому, — відповів Араґорн. — Зі мною був Боромир із Мінас-Тіріта. Я збирався йти з сином Денетора до його рідного міста і допомогти його народові у війні проти Саурона. інші мої супутники мали свою мету, про яку я зараз не маю права говорити. Проводирем нашим був Ґандалф Сірий.

— Ґандалф! — вигукнув Еомер. — Ґандалфа Сірого знають у Марці; та я мушу тебе застерегти, що ім'я його вже не є ключем до ласки короля. Ґандалф гостював у нас не раз, то приходив, коли бажав, кілька разів на рік, то не було його кілька років. І завжди він був провісником дивних подій, дехто навіть каже, що він приносить нещастя.