Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Або удару списом, — додав Ґімлі.

— У них троє порожніх сідел, але гобітів не бачу, — сказав Леґолас.

— Я не певен, що новини будуть добрі. Та вже які будуть — зачекаємо на них тут, — сказав Араґорн.

Троє товаришів спустилися з вершини, де супроти блідого неба вони були надто помітні. На схилі біля підніжжя, загорнувшись у плащі, вони присіли на вигорілій траві. Час минав повільно. Віяв пронизливий вітер. Ґімлі сидів збентежений.

— Що ти знаєш про цих вершників, Араґорне? — спитав він. — Чи не чекаємо ми тут вірної смерті?

— Я жив серед них, — відповів Араґорн. — Вони гордовиті й уперті, але серця у них щирі, а думки та вчинки — високі; вони сміливі без жорстокості, мудрі, хоч і неосвічені, не пишуть книг, зате співають багато пісень, як велося серед людей до настання Темних Років. Але мені не відомо, що відбувалося тут останнім часом, якими зараз стали рогірими між зрадником Саруманом і загрозою Саурона. Вони здавна приятелюють із Ґондором, хоч і не рідня йому. За незапам'ятних часів Еорл Юний привів їх із Півночі, і їхня найближча рідня — люди Барда з Долу та Беорна Лісового, серед котрих донині трапляються високі та світловолосі мешканці, як і вершники Рогану. Так чи інак, а орків вони не люблять.

— Але Ґандалф підозрював, що вони сплачують данину Мордору, — нагадав Ґімлі.

— Я не вірю цим чуткам — як і Боромир не вірив, — відповів Араґорн.

— Незабаром про все дізнаємося, — сказав Леґолас. — Вони вже близько.

Нарешті навіть Ґімлі почув далекий стукіт копит. Тепер вершники звернули зі сліду вздовж річки і вихором летіли до пагорбів.

Степом розносилося гейкання чистих сильних голосів, земля стугоніла. Раптом ватажок, обігнувши підніжжя горба, повів загін на південь уздовж західних схилів. Вершники мчали слідом: довгий стрій воїнів, убраних у кольчуги, спритних, осяйних, сильних і прекрасних.

Їхні коні були пречудові: сильні, стрункі, сіра шерсть лисніла, довгі хвости майоріли на вітрі, гриви на гордих шиях майстерно заплетені. І вершники були їм до пари: високі та стрункі, солом'яне волосся струменіло з-під світлих шоломів і довгими косами звивалося за плечима, обличчя палкі та суворі. Кожен тримав у руці ясеновий спис, мальовані щити висіли за спинами, довгі мечі на поясах, тонкі сталеві кольчуги сягали колін.

По двоє в ряд вони неслися чвалом і, хоча раз у раз підводилися на стременах і озиралися навкруги, так і не розгледіли трьох чужинців, котрі спостерігали за ними. Загін уже майже промчав, коли раптом Араґорн підвівся на весь зріст і крикнув:

— Що чувати на Півночі, вершники Рогану?

Напрочуд спритно вони стримали коней, розвернулись і помчали по колу. Вмить троє товаришів опинилися в оточенні вершників, котрі зусібіч швидко наближалися до середини, звужуючи коло. Араґорн стояв незворушно, а Ґімлі з Леґоласом сиділи і гадали, чим же все скінчиться.

Раптово, без жодного слова чи вигуку, вершники зупинилися. Коло наїжачилося списами; декотрі вершники тримали луки й уже поклали стріли на тятиву. Тоді один із них, високий чоловік, вищий за всіх, виїхав уперед; на гребені його шолома тріпотів білий кінський хвіст. Він наблизився так, що вістря його списа мало не торкнулося грудей Араґорна. Араґорн не ворухнувся.

— Хто ви такі, й чого вам треба в наших землях? — запитав вершник загальною мовою Заходу, і його вимова й інтонація нагадали друзям ґондорця Боромира.

— Мене звати Бурлака, — відповів Араґорн. — Я йду з Півночі. Полюю на орків.

Вершник зіскочив із коня, віддав списа іншому вершникові, котрий спішився, і, вийнявши меч, став супроти Араґорна, розглядаючи його пильно і не без подиву.

— Спочатку я прийняв вас самих за орків, — сказав він, — але тепер бачу, що помилився. Ви справді мало знаєте орків, якщо так полюєте на них. Проходила тут зграя — численна і до зубів озброєна. Якби ви їх наздогнали, то стали би здобиччю, а вони — мисливцями. Але в тобі є щось дивне, Бурлако. — Він знову подивився слідопитові просто в очі. — Такими іменами люди себе не називають. І одяг у вас дивний. Ви вискочили з трави? Як сталося, що ми вас не помітили? Може, ви ельфи?