Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Ні, — відповів Араґорн. — Ельф серед нас лише один — Леґолас із далекого Морок-лісу. Та ми пройшли через Лотлорієн, і з нами дари та благословення його Володарки.

Вершник здивувався ще більше, та погляд його посуворішав.

— Отже, в Золотому Лісі справді мешкає Володарка! — вигукнув він. — У старих казках розповідається, що мало кому щастить вирватися з її тенет. Дивні часи! Та якщо вона до вас ласкава, то ви, мабуть, також чаклуни. — Раптом він холодно зиркнув на Леґоласа та Ґімлі. — А ви чому не озиваєтеся, мовчуни?

Ґімлі підхопився й міцно вперся ногами в землю, тримаючись за топорище, і його чорні очі спалахнули гнівом.

— Спочатку скажи своє ім'я, повелителю коней, тоді я назву своє і додам іще дещо!

— За нашими звичаями, — мовив вершник, міряючи гнома поглядом зверху вниз, — чужинець має назватися першим. Але тобі скажу: я Еомер, син Еомунда, третій маршал Марки Вершників.

— Тоді, Еомере, сине Еомунда, третій маршале Марки Вершників, послухай гнома Ґімлі, сина Ґлоїна, і не розкидуйся нерозумними словами. Ти ганиш ту, чиєї краси тобі не осягнути, і лише куцість твого розуму може виправдати тебе.

Очі Еомера спалахнули, роганці грізно забурчали і ще тісніше зімкнули коло, наставивши списи.

— Я відрубав би тобі бороду разом із головою, пане гноме, якби ти був трохи вищий, — сказав Еомер.

— Він тут не один, — сказав Леґолас, невловно швидким рухом вихопивши стрілу і натягнувши лука. — Ти загинеш раніше, ніж опустиш меча.

Еомер вийняв меча; й усе закінчилося би погано, та Араґорн скочив поміж них і підняв руку.

— Зачекай, Еомере! — крикнув він. — Коли довідаєшся про нас більше, то зрозумієш, чому ти розгнівав моїх товаришів. Ми не бажаємо зла ні Рогану, ні його народові, ні коням. Вислухай нас, перш ніж братися за меча.

— Добре, говори, — сказав Еомер, опускаючи меча. — Та чужинцям у Марці Вершників не слід поводитися так зарозуміло в наші непевні часи. Насамперед назви своє справжнє ім'я.

— Спочатку я мушу знати, кому ти служиш, — відрізав Араґорн. — Ти друг чи ворог Сауронові, Темному Володарю Мордору?

— Я служу тільки Володареві Роганської Марки, королю Теоденові, сину Тенгела, — відповів Еомер. — Владареві далекого Чорного Краю ми не служимо, але і не воюємо з ним відкрито; і якщо ви тікаєте від нього, то вам краще залишити нашу країну. Зараз на всіх наших кордонах зростає неспокій, і над нами нависла загроза; та єдине наше бажання — бути вільними і жити так, як ми жили раніше, не підкоряючись чужим господарям, добрим чи лихим. За кращих часів ми радо приймали гостей, а нині безжалісні до непроханих гостей. Тепер говори! Хто ви? Кому ви служите? За чиїм наказом переслідуєте орків у нашому краї?

— Я нікому не служу, — відповів Араґорн, — але слуг Саурона переслідую скрізь, куди би вони не пішли. Мало хто зі смертних знає про орків більше, ніж я; і полюю на них отак, бо іншого виходу не маю. Ці орки схопили двох наших друзів. У таких випадках людина, не маючи коня, йде пішки і не питає, чи має вона на це право, а голови ворогів перелічує тільки вістрям меча. А меч я маю!

Він різко відкинув плащ за плечі. Блиснули ельфійські піхви, меч Андуріл сяйнув, як сонячне проміння.

— Еленділ! — вигукнув він. — Я Араґорн, син Араторна, і звуть мене також Елессаром, Ельфійським Самоцвітом, дунаданом, спадкоємцем Ісілдура, сина Еленділа, володаря Ґондору. Ти бачиш меч, колись зламаний, а нині викуваний заново! Допоможеш мені чи заступиш дорогу? Вирішуй негайно!

Ґімлі та Леґолас вражено задивилися на свого друга, бо ще не бачили його таким. Він мовби виріс, тоді як Еомер ніби зменшився; а на обличчі Араґорна вони раптом, на коротку мить, помітили силу та велич кам'яних королів. Леґоласові навіть здалося, що над головою Араґорна мерехтить біле полум'я, мов обруч осяйної корони.

Еомер відступив, і в його погляді засвітилася глибока шана.