Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Він розрізав мотузки на зап'ястях і кісточках Ґолума й підняв його на ноги.

— Підійди ближче! — наказав Фарамир. — Подивися на мене! Ти знаєш, як називається це місце? Ти тут уже бував?

Ґолум поволі підвів очі й неохоче подивився на Фарамира. Світло зовсім згасло в його блідих очах, на якусь мить він невидющим поглядом утупився в ясні непорушні очі ґондорця. Запала тиша. Тоді Ґолум опустив голову і почав корчитись, аж доки не припав до землі, затремтівши всім тілом.

— Ми не знаємо і не хочемо знати, — заскімлив він. — Ніколи не приходили сюди, ніколи не прийдемо.

— Замкнені двері, зачинені вікна твоєї душі, а за ними — темні кімнати, — сказав Фарамир. — Але зараз, я бачу, ти кажеш правду. На твоє щастя. Чим ти поклянешся, що ніколи не повернешся й ніколи ні словом, ані знаком не вкажеш сюди дороги жодному живому створінню?

— Хазяїн знає, — відповів Ґолум, скосивши погляд на Фродо. — Так, він знає. Ми присягнемо Хазяїнові, якщо він нас порятує. Ми присягнемо нашим Скарбом, так. — Він підповз до Фродо. — Врятуй нас, хороший Хазяїне! — Він завив. — Смеаґол присягається Дорогесеньким, чесно присягається. Ніколи не вертатися, нікому не розказувати, ніколи, ні! Ні, дорогесенький, ні!

— Цього досить? — запитав Фарамир.

— Так, — відповів Фродо. — Принаймні ти мусиш або повірити його присязі, або вчинити згідно зі законом. Більшого ти не доб'єшся. Та я пообіцяв, що якщо він підійде до мене, то його не скривдять. І я би не хотів виявитися зрадливим.

Фарамир якийсь час сидів, поринувши в думки.

— Добре, — нарешті сказав він. — Віддаю тебе в руки твого господаря, Фродо, сина Дроґо. Нехай він сам вирішує, що з тобою робити!

— Але, Фарамире, — мовив Фродо, вклоняючись, — ти ще не оголосив своєї волі щодо самого Фродо, і поки воля твоя не відома, я не можу складати планів для себе чи своїх товаришів. Твоє рішення було відкладене до ранку; та ранок уже настав.

— Тоді я оголошую свій присуд, — сказав Фарамир. — Тебе, Фродо, наскільки я вповноважений високою владою, проголошую вільним до найвіддаленіших околиць старих володінь Ґондору; лише за умови, що ні ти, ні супутники твої не повернуться сюди без запрошення. Такий присуд буде чинний рік і один день, а тоді припинить дію, якщо тільки до закінчення цього терміну ти не прийдеш до Мінас-Тіріта і не постанеш перед правителем та намісником Міста. Тоді я буду просити його затвердити і продовжити мій присуд до кінця твоїх днів. А тим часом кожен, кого ти візьмеш під свою опіку, перебуватиме й під моїм захистом і під щитом Ґондору. Я відповів на твоє запитання?

Фродо низько вклонився.

— Так, дякую, і я обіцяю зробити все, на що спроможний, якщо це матиме якусь цінність для такого достойного лицаря.

— Цінність матиме велику, — мовив Фарамир. — А тепер скажи, чи береш це створіння, цього Смеаґола, під свою опіку?

— Я беру Смеаґола під свою опіку, — сказав Фродо.

Сем голосно зітхнув; і не через обмін люб'язностями, що їх він, як і кожен гобіт, повністю схвалював. Насправді в Ширі така справа вимагала би набагато більше слів і поклонів, аніж тут.

— Тоді говорю до тебе, — мовив Фарамир, обертаючись до Ґолума, — ти засуджений на смерть, але, поки ти йдеш разом із Фродо, нас можеш не боятися. Та якщо хтось із ґондорців побачить тебе самого, без Фродо, вирок буде здійснено. І смерть знайде тебе швидко, в межах Ґондору чи поза ними, якщо ти служитимеш йому недобре. А тепер відповідай: куди ти йшов? Фродо твердить, ти був йому за провідника. Куди ти його вів?

Ґолум не відповів.

— Оце таємницею не буде, — наполягав Фарамир. — Відповідай, або я скасую своє рішення!