Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Та невже! — обурився Сем, потираючи плече. — Ну, але ж хотів і зараз хоче, б'юсь об заклад. Задушити нас уві сні — ось чого він прагне.

— Мабуть, ти правий, — сказав Фродо. — Та річ не в тому, що він хоче.

Він на мить задумався. Ґолум притих і перестав скиглити. Сем стояв над ним насупившись.

А Фродо здалося, що він почув голоси з минулого, виразні, хоч і віддалені:

«— Який жаль, що Більбо не заколов це огидне створіння, коли мав нагоду!

— Жаль? Саме Жаль і стримав його руку. Жаль і Милосердя: не вбивати без потреби.

— Я не маю до Ґолума ніякого жалю. Він заслуговує смерті.

— Заслуговує! Згоден, що так. Багато хто з живих заслуговує смерті. А дехто з мертвих — життя. Ти можеш повернути їм життя? Тоді не поспішай засуджувати на смерть. Бо навіть наймудріші не можуть передбачити всього.»

— Гаразд, — промовив він уголос, опускаючи меча. — Я все ще боюся. Та, як бачиш, не зачеплю цієї істоти. Тепер, коли я побачив Ґолума, мені стало його шкода.

Сем утупився у свого господаря, котрий мовби розмовляв із кимось відсутнім. Ґолум підвів голову і заскавулів:

— Та-ак, ми бідолашні, дорогесенький. Нещасні, нещасні! Гобіти нас не зачеплять, хороші гобіти!

— Не зачепимо, — мовив Фродо. — Але і не відпустимо. У тобі, Ґолуме, повно люті й підлості. Підеш із нами, а ми за тобою приглянемо. Та мусиш нам допомогти. Послуга за послугу!

— Так, так, розплачусь, — сказав Ґолум, сідаючи. — Хороші гобіти! Ми підемо з ними. Знайдемо в пітьмі безпечні стежки, так, знайдем. Але куди ж вони йдуть цими холодними місцями, хотілось би знати, куди?

Він глянув на гобітів, і в його білястих примружених очах промайнула хитра іскорка.

Сем насупився і прикусив губу, та, здається, помітив у настрої господаря щось дивне і зрозумів, що переконувати його даремно. Та Сема все одно здивувала відповідь Фродо.

Фродо подивився Ґолумові просто в очі, які тут же сіпнулись і відвернулися.

— Ти, Смеаґоле, знаєш або здогадуєшся багато про що, — мовив він спокійно та суворо. — Ми, звісно ж, ідемо до Мордору. А ти, здається, знаєш туди дорогу.

— Ссе! — засичав Ґолум, затуляючи вуха долонями, немов така прямота й відкрите називання імені завдавали йому болю. — Ми здогадувались, здогадувались, — прошепотів він, — і не хочемо, щоби вони туди ішли, не хочемо. Ні, дорогесенький, не треба туди гобітам. Попіл, попіл і порох, і сспрага; і ями, ями, і орки, тиссячі орків. Хорошим гобітам — ссе — туди не треба.

— Отже, ти там бував? — наполягав Фродо. — І тебе знову тягне туди?

— Так. Так. Ні! — верескнув Ґолум. — Один раз, випадково, правда, дорогесенький? Так, випадково. Але ще раз не підемо, ні, ні!