Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Сем похитав головою і промовчав. Він обмацав усю мотузку від кінчика до кінчика.

— Говоріть, що хочете, пане Фродо, — мовив він нарешті, — а я думаю, що вона сама повернулася, коли я покликав.

Він змотав її і з ніжністю спакував у свій мішок.

— Вона повернулася, — погодився Фродо, — і це найголовніше.

— А зараз нам треба подумати, що робити далі. Незабаром ніч. Дивися, які гарні зірки, а який місяць!

— На душі стає радісно, правда? — мовив Сем, глянувши на небо.

— Якісь вони… ельфійські. І місяць росте. У цих хмарах його днів два-три не було видно. Уже навіть проливає світло.

— Так, але до повні ще кілька днів. Гадаю, не варто йти через болото при світлі півмісяця.

З настанням сутінків вони продовжили подорож. За якийсь час Сем обернувся й окинув оком пройдений шлях. Місце спуску тепер здавалося чорною подряпиною на сірій скелі.

— Добре, що мотузку забрали, — сказав він. — Тепер нехай цей розбійник розв'язує головоломку. Нехай почалапає своїми лаписьками по цих уступах!

Від підніжжя скелі пішли пустищем, вибираючи дорогу між завалами каміння, вологого та слизького після зливи. Місцевість усе ще йшла круто вниз. Не встигли далеко відійти, як шлях раптом перетнула канава, що чорно зяяла під ногами. Вона була доволі вузька, та все ж заширока, щоби стрибати через неї в сутінках. Гобітам здалося, що на дні дзюрчала вода. Ліворуч канава завертала на північ, знову до гір, тож у тому напрямку було не пройти, принаймні затемна.

— На мою думку, нам варто піти вздовж хребта на південь, — запропонував Сем. — Може, знайдемо якийсь затишний куточок або навіть печеру.

— Гаразд, — відповів Фродо. — Я втомився й уже не можу пробиратися серед цього каміння — хоч і не хочу зволікати. Стелилася би перед нами рівна стежка, то я би йшов, поки ноги не повідбивав би.

Уздовж нерівного підніжжя Емін-Муїлу йти було нелегше. Ані прихистку, ні западини Сем так і не знайшов — самі лише голі кам'янисті схили попід скелею, що ставала все вищою та стрімкішою. Нарешті, геть знесилені, гобіти просто попадали на землю біля валуна, що лежав неподалік від урвища. Там вони трохи посиділи, зажурено притулившись один до одного в холодній кам'янистій ночі й марно намагаючись побороти сон. У чистому небі високо піднявся місяць. Його слабке біле сяйво висвітило поверхні скель і залило холодні насуплені стіни урвища, і широка невиразна темрява перетворилася на блідо-сіру пелену, покреслену чорними тінями.

— Знаєш, Семе, — сказав Фродо, підводячись і щільніше загортаючись у плащ, — візьми мою ковдру і трохи поспи. Я піду прогуляюся, повартую. — Раптом він напружився і, нахилившись, ухопив Сема за рукав. — Що це? — прошепотів він. — Глянь он туди, на скелю.

Сем подивився і зі свистом вдихнув крізь зуби повітря.

— Сссс! Ось що це таке. Це той Ґолум! От зміюка! А я ж було думав, ми запаморочили йому голову нашим спуском по скелі! А ти глянь на нього! Повзе, мов павучисько по стіні.

По стіні урвища, прямовисній і зовсім гладкій у блідому сяйві місяця, рухалася, розчепіривши тоненькі кінцівки, дрібна чорна істота. Мабуть, її спритні пальці намацували такі щілини та виступи, яких жодному гобітові не помітити, але виглядало, ніби вона просто крадеться скелею вниз на липких лапах, мов якась величезна хижа комаха. Істота повзла головою донизу, наче винюхуючи дорогу. Час від часу поволі підводила голову, повертаючи її назад на довгій худій шиї, і тоді гобіти бачили два бліді мерехтливі вогники — очі, які зиркали на місяць і знову швидко зникали під повіками.

— Думаєте, він бачить нас? — запитав Сем.

— Не знаю, — тихо відповів Фродо. — Мабуть, ні. Навіть друзям важко було би помітити нас у цих плащах: у такій пітьмі я сам не бачу тебе навіть за кілька кроків. І я чув, він не зносить ані Сонця, ні Місяця.