Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Як приємно знову бачити, — мовив Фродо, глибоко вдихаючи повітря. — Уявляєш, я вже подумав, що осліп! Від блискавки чи від чогось іще гіршого. Нічогісінько не бачив, доки не опустилася ця мотузка. Вона мовби світилася.

— Вона справді як срібна в темряві, — сказав Сем. — Я раніше цього не помічав, бо, кинувши її в мішок, так і не витягав. Але якщо ви налаштовані спускатися, пане Фродо, то як же це зробити? Тридцять ліктів, або ж вісімнадцять сажнів, — це менше, ніж висота урвища.

Фродо замислився на хвилину.

— Прив'яжи її до цього пенька, Семе! Тепер буде так, як ти хотів — підеш перший. Я потроху відпускатиму мотузку, а ти лише відштовхуйся руками та ногами від скелі. Щоправда, якщо зможеш опертися на якийсь уступ, то даси мені перепочити. А коли зійдеш ти — піду я. Зі мною вже все гаразд.

— Дуже добре, — відповів Сем похмуро. — Хай буде те, що має бути!

Він узяв мотузку і обв'язав її довкола найближчого до урвища пня; другим кінцем обмотав себе довкола пояса. Він неохоче обернувся і приготувався вдруге перелізти через край.

Спуск, однак, виявився не таким складним, як він собі уявляв. Мотузка додавала йому впевненості, хоча він кілька разів, зиркаючи вниз, заплющував очі. Було тільки одне небезпечне місце без жодної опори, де стіна йшла прямовисно, а потім навіть різко тікала з-під ніг, і він зірвався, повиснувши на сріблястому шнурі. Та Фродо тримав мотузку міцно й опускав його поволі, тож усе обійшлося. Найбільше Сем боявся, що мотузка закінчиться, коли він буде високо над землею, та в руках у Фродо залишалося ще кілька витків, коли Сем став ногами на ґрунт і вигукнув: «Я вже тут!» Фродо добре чув його голос, але розгледіти не міг — сірий ельфійський плащ розчинився в сутінках. Фродо спускався трохи довше. Він обмотав мотузку довкола пояса, вкоротивши її так, аби в разі падіння вона його підстрахувала; однак він намагався не послизнутися, на відміну від Сема, не дуже довіряючи тонкій сірій линві. Проте у двох місцях він таки мусив покластися на неї: на гладкій поверхні не виявлялося жодної зачіпки навіть для міцних гобітських пальців, а уступи були задалеко один від одного. Та нарешті й він приземлився.

— Ну, ось ми і попрощалися з Емін-Муїлом! — вигукнув Фродо. — Цікаво, що ж далі? Хтозна, чи не забракне нам невдовзі твердого надійного ґрунту під ногами.

Однак Сем ніяк не відреагував: він дивився вгору.

— Дурні! — вигукнув він. — Йолопи! Моя люба мотузочка! Вона прив'язана до пенька, а ми тут, унизу. Кращої драбинки для цього підлого Ґолума не придумаєш. Ще варто залишити дороговказ, аби знав, куди ми пішли! Я так і думав, що все видавалося занадто легко.

— Якщо винайдеш спосіб, як одночасно спуститися по мотузці й забрати її зі собою, то можеш віддати мені звання дурня, чи як там тебе називав твій Дідусь. Вилізь назад, відв'яжи і стрибай униз, якщо хочеш!

Сем почухав потилицю.

— Прошу пробачення, та я нічого не можу придумати. Але і залишати її не хочеться — це правда. — Він погладив кінець мотузки і легенько смикнув. — Шкода розлучатися з нею, адже вона з ельфійського краю. Може, сама Ґаладріель її сплела. Ґаладріель, — пробурмотів він, сумовито похиливши голову.

Він подивився вгору і смикнув мотузку, мов на прощання, але та, на превеликий подив обох гобітів, зісковзнула з обриву. Сем повалився горілиць, а довгі сірі кільця згорнулись у нього на грудях. Фродо засміявся:

— Хто в'язав вузли? Добре, що хоч протрималися рівно стільки, скільки було треба. Подумати лише — я довірив тобі своє життя!

Сем не сміявся.

— Можливо, я не мастак лазити по скелях, пане Фродо, — образився він, — але на мотузках і вузлах я трохи знаюся. Це, як кажуть, сімейне. Мій дід, а за ним мій дядько Енді, старший брат мого Дідуся, багато років був линварем. І я зав'язав добрий вузол, не гірше за будь-кого зі Ширу.

— Значить, мотузка десь перетерлась об камінь.

— Закладаюся, що ні! — ще більше образився Сем. Він уважно роздивився її кінець. — Не перетерлася, таки ні. Анітрішки!

— Тоді залишається вузол.