Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Допоможіть! — кинулися до нього Фродо та Сем із простягнутими руками.

— Ну ж бо, хлоп'ята! Стривайте! — вигукнув старий, піднявши руку, і вони зупинилися наче вкопані. — А тепер скажіть-но, ви чого так пихтите, мов ковальські міхи? І що скоїлося тут? І чи вам відомо, хто я? Звати мене Том Бомбадил. А у вас що за біда? Хутко розкажіте. Лілій не стопчіте!

— Верба полонила наших друзів! — видихнув Фродо.

— Панича Мері розчавлює розколина! — крикнув Сем.

— Що? — вигукнув Том Бомбадил, високо підстрибнувши. — Стара Верба? І це все? То — не біда. Знаю пісеньку для неї. Сива Вербо! Заморожу кров її, хай лиш не послуха. Корінь відспіваю, вихори накличу, листя позриваю, віття поламаю. Ах ти ж Стара Вербо!

Обережно поклавши лілії на траву, він побіг до дерева, звідки все ще стирчали ноги Мері, — решта тіла вже була глибоко всередині дерева. Том притулив до розколини вуста і став щось тихо наспівувати. Слова було важко розібрати, але Мері заворушився, забрикався. Том відстрибнув убік, відламав висячу гілку і ляснув нею по стовбуру.

— Ну ж бо, випускай їх, Стара Вербо, — наказав він. — Що собі надумала? Маєш уже спати. Землю їж! Воду пий! Заривайся глибше! Слухай Бомбадила! — Тоді він схопив ноги Мері й висмикнув його з розколини, яка враз розкрилася.

З сухим скрипом розщепилася друга розколина, і з неї вискочив Піпін, мовби після добрячого стусана. Тоді з гучним тріском обидві розколини швидко закрилися. Дерево затремтіло від кореня до верхівки, і запала цілковита тиша.

— Спасибі! — подякували гобіти один за другим.

Том Бомбадил розреготався.

— Ну, мої хлоп'ята! — сказав він, нахилившись і зазираючи їм в очі. — Ходімо до хати! Там на столі вершки та мед, білий хліб і масло. Золотинка чекає. Поговоримо за вечерею, а зараз — поспішаймо.

Підхопивши лілії і помахом руки запрошуючи гобітів іти слідом, він пішов, підстрибуючи та підтанцьовуючи, стежкою на схід, далі горлаючи нісенітниці.

Гобіти, занімілі від здивування та радості, щосили намагалися не відставати. Але снаги їм бракувало. Том дуже швидко зник попереду, і його спів ставав дедалі тихішим і віддаленішим. Раптом вони знову почули його голосне галайкання!

Гей, маленькі друзі, вверх по Верболозці!

Том попереду біжить, гарні в нього гості.

Сонце вже сіда — темно, як в печері.

Та як ніч прийде, відчиню я двері,

З шибок потече ясно-жовте світло.

Не лякайтеся верби, вільхового віття!

Геть, коріння і гілки! Скрізь Том проведе вас.