Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Гущавина дедалі світлішала. Раптом вони вийшли на широку круглу галявину. Вгорі заголубіло напрочуд чисте небо, адже під покровом Пралісу вони не помітили, як розтанув туман. Сонце, щоправда, піднялося не дуже високо й освітлювало тільки верхівки дерев. Листя довкола галявини було густішим і зеленішим й оточувало її майже суцільною стіною. На галявині росли тільки густа трава та високі бур'яни: безлистий і зів'ялий болиголов, якісь відцвілі парасольки, буйна кропива та чортополох. Похмура місцина, та після темного Пралісу вона видавалася чарівним і радісним садком.

Гобіти пожвавились і з надією спостерігали, як світлішало небо. У кінці галявини яснів прохід у стіні дерев, а за ним — виразна стежка. Було видно, як вона втікала в ліс, місцями широка та відкрита, хоча подекуди дерева затінювали її темним гіллям. Цією стежкою вони і поїхали. Стежка піднімалася невеликим косогором, але тепер гобіти рухалися набагато швидше і з легшим серцем; їм здавалося, що Праліс полагіднішав і пропустить їх без перешкод.

Але за якийсь час стало спекотно та задушливо. Дерева знов обступили стежку, і не було змоги роздивитися довкола. Гобіти почули, як дедалі більше тисне на них зла воля Пралісу. Було так тихо, що шелест сухого листя і постукування копит поні по прихованих коріннях громом відлунювали в їхніх вухах. Фродо спробував заспівати пісню, щоби підбадьорити друзів, але його голос зійшов на шепіт:

О ви, мандрівці через сніг,

не розпачайте! Так, вже з ніг

ви збились у лісах оцих,

та вже кінець, і сонця сміх —

на заході, на сході сміх —

ось-ось потішить вас усіх.

І лісу вже от-от кінець…

«Кінець», — на цьому слові він замовк. Повітря обважніло, вимовляти слова було нелегко. Просто за їхніми спинами старе дерево з тріскотом зронило на стежку велику гілляку. Перед ними тісно зімкнулися дерева.

— Не подобається їм слухати про закінчення, — сказав Мері. — Я волів би зараз не співати. Стривай-но, ось вийдемо на узлісся, тоді обернемось і заспіваємо їм прощальним хором!

Говорив він бадьоро і, навіть якщо почував тривогу, цього не виказував. Ніхто йому не відповів. Усі були пригнічені. Важкий тягар тиснув на серце Фродо, і з кожним кроком він шкодував, що наважився кинути виклик лісові. Він уже ладен був зупинитись і запропонувати повернутися назад (якщо це було можливо), аж тут усе змінилося. Стежка перестала йти вгору, а попрямувала полого. Темні дерева розступились, і стало видно, що попереду дорога рівна. Удалині, мов лиса маківка серед щетини лісу, бовваніла зелена верхівка пагорба. До нього і вела стежка.

Гобіти знову пришвидшили ходу, тішачись думкою, що хоч на хвилину виберуться з-під склепіння Пралісу. Стежка пірнула вниз, а потім знову стала підніматися, нарешті вивела їх до підніжжя крутого схилу. Тут у траві стежка губилася. Ліс обступив пагорб, як густа щетина, рівно підстрижена довкола верхівки гори.

Гобіти повели поні нагору, описуючи коло за колом, аж до самої вершини. Тут вони зупинилися й озирнулися. Повітря було осяяне сонцем, але далечінь ховалася за густим серпанком імли. Ближче імла майже розвіялася, хоча подекуди ще залягала в лісових ярах; а на південь від них, із глибокої ущелини, що перетинала Праліс, туман усе ще піднімався парою чи пасмами білого диму.

— Ось там, — показав рукою Мері, — річка Верболозка. Вона тече з Курганів на південний захід через Праліс і впадає у Брендівинну позаду Запліття. Туди нам іти не треба! Кажуть, долина Верболозки — найнебезпечніше місце в усьому лісі, звідти й усі чари.

Гобіти подивились у той бік, куди показував Мері, та нічого, крім імли понад сирою глибокою долиною, не побачили; за нею вдалині розпливалася південна частина Пралісу.

Сонце стало припікати. Було близько одинадцятої, та все довкола потопало в осінньому мареві. На заході не видно було ні лінії Живоплоту, ні долини Брендівинної поза ним. На півночі, куди вони вдивлялися з найбільшою надією, ніщо не нагадувало великої Східної Дороги, до якої вони добиралися. Гобіти опинилися на острові серед листяного моря, обрії якого вкривала імла.

З південного сходу, де схил різко падав додолу і ховався під деревами, пагорб видавався островом, що горою здіймався з глибоких вод. Гобіти посідали над зеленим урвищем і пообідали, розглядаючи ліс унизу. Коли сонце проминуло зеніт, удалині на сході проступили сіро-зелені обриси Курганів. Вони дуже зраділи, адже приємно було побачити край цього лісу, хоч іти туди не збирались: у гобітських переказах Кургани мали таку саму лиху славу, як і Праліс.

Нарешті гобіти вирішили йти далі. Стежка, що вивела їх на пагорб, віднайшлася з північного боку; та не встигли вони далеко відійти, як помітили, що вона вперто завертає праворуч. Невдовзі стежка різко ковзнула додолу, і гобіти здогадалися, що насправді вона прямує в долину Верболозки: зовсім не туди, куди їм треба. Порадившись, вони вирішили покинути цю облудну стежку і податися на північ; адже Дорога, хоча з пагорба її не видно, все ж мала би бути саме там, і не дуже далеко. Крім того, на півночі місцевість видавалася сухішою та відкритішою, піднімалася на схили, де ліс ріс не так густо, а замість дубів, ясенів та інших дивних і безіменних дерев цих нетрищ з'явилися сосни та ялини.