Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Тут винні не тільки сонце та спека, — пробурмотів він до себе. — Не подобається мені це здоровезне дерево. Підозріле якесь. Послухайте-но, розспівалося про сон! І до чого це!

Він звівся на ноги і, похитуючись, пішов подивитися, як там поні. Двійко їх розбрелося стежкою, і тільки-но він їх завернув, коли почув два звуки; один голосний — наче щось велике шубовснуло у воду, а другий тихий, але дуже виразний, наче клацання замка, коли двері тихо і швидко зачиняються.

Сем кинувся до річки. Фродо був у воді біля берега, великий корінь над ним неначе хотів занурити його у воду, а той не опирався. Сем схопив його за куртку і витягнув із-під кореня, а потім насилу — на берег. Фродо відразу прокинувся і закашлявся, випльовуючи воду.

— Ти знаєш, Семе, — промовив він нарешті, — це кляте дерево зіпхнуло мене у воду! Я це відчув. Обхопило великим коренем і занурило у воду!

— Вам, напевно, приснилося, пане Фродо, — сказав Сем. — Не варто було спати в такому місці.

— А де решта? — запитав Фродо. — Цікаво, що їм сниться. Вони обійшли дерево, і тоді Сем зрозумів, що означало те клацання.

Піпін зник. Розколина, біля якої він розлігся, зачинилася, ніби і не було її. Мері потрапив у пастку: інша розколина поглинула його до пояса; видно було ноги, а решта зникла в темному отворі, краї якого стиснулись обценьками.

Фродо й Сем спочатку заходилися гамселити кулаками по стовбурі там, де лежав Піпін. Потім гарячково силкувалися розчепити щелепи розколини, що затиснула бідолашного Мері. Та все даремно.

— Ну, що за лихо таке! — закричав у нестямі Фродо. — І чого ми попхались у цей жахливий Праліс? Краще би зосталися у Струмковій Балці!

Він щосили копнув дерево, не відчуваючи болю. Ледь помітне тремтіння пробігло від кореня аж до гілок; листя зашелестіло і зашепотіло, — наче хтось тихо й віддалік засміявся.

— А чи немає сокири в наших клунках, пане Фродо? — запитав Сем.

— У мене є сокирка на хмиз для вогнища, — відповів Фродо. — З неї користі мало.

— Стривайте-но! — скрикнув Сем, при згадці про вогнище у нього зблиснула думка. — Може, зробимо щось із вогнем!

— Може, — мовив Фродо похмуро. — Швидше за все, засмажимо Піпіна живцем.

— Для початку можемо поранити або налякати це дерево, — розлютився Сем. — Якщо ж воно їх не відпустить, я його звалю, навіть якщо доведеться гризти його зубами. — Він кинувся до поні й хутко вернувся з двома коробочками труту і сокиркою.

Вони швиденько назбирали сухої трави, листя і шматочків кори, наламали хмизу. Усе купкою склали біля стовбура з протилежного від бранців боку. Від першої ж іскри суха трава зайнялася, спалахнуло полум'я і повалив дим. Затріскотів хмиз. Язички вогню лизнули зашкарублу кору старезного дерева. Верба здригнулась до самої верхівки. Листя мовби зашипіло над головами гобітів од болю та гніву. Мері голосно зойкнув, а з глибини дерева почувся приглушений крик Піпіна.

— Загасіть! Загасіть! — закричав Мері. — Бо вона мене навпіл перекусить! Вона так і каже!

— Хто? Що? — вигукнув Фродо, кидаючись до другого боку дерева.

— Загасіть! Загасіть! — благав Мері.

Гілля верби несамовито загойдалося. Здійнявся вітер і загойдав гілля всіх інших дерев довкола, мовби в тиху дрімоту річкової долини кинули камінь, від якого по всьому Пралісу розкотилися брижі гніву. Сем загасив вогонь і затоптав жар. А Фродо, не тямлячи, навіщо він це робить і на що сподівається, побіг стежкою, вигукуючи: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!» Він ледве чув свій голос, який зривався на вереск: голос відносило вітром і топило в гаморі листя, щойно слова злітали з уст. Його охопили розпач і безсилля.