Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Ось моя чарівна пані! — сказав він, уклоняючись гобітам. — Ось моя Золотинка, вся в зелені та сріблі, квітами підперезана. А чи стіл накритий? Бачу я вершки та мед, білий хліб і масло, молоко та сир, ягоди й зілля. Вистачить нам цього? Вечеря готова?

— Так, — відповіла Золотинка, — та гості, здається, ще ні. Том сплеснув у долоні й вигукнув:

— Томе, Томе! А ти мало не забув — гості потомилися. Ну, ходімо, любі друзі, вмийте ручки й замурзані личка, скиньте брудний одяг, розчешіть волосся!

Він розчинив двері й повів їх коротким коридором, а потім за ріг, у низьку кімнату зі скошеною стелею, прибудовану до будинку з півночі. Стіни з гладкого каменю були завішані зеленими килимами та жовтими фіранками. Підлога була вимощена плиткою і встелена свіжим зеленим очеретом. Уздовж однієї стіни лежали чотири м'які матраси, застелені білими ковдрами. Біля протилежної стіни стояла довга лава з широкими глиняними мисками та глеками з холодною і гарячою водою. Біля кожного ліжка були приготовані м'які зелені капці.

Незабаром умиті і причесані гобіти повсідалися до столу, по двоє з кожного боку, а по обидва кінці столу сіли Золотинка та Господар. Вечеря була довга і весела. Гобіти їли, як уміють їсти лише голоднющі гобіти, але наїдків не меншало. Пили нібито холодну криничну воду, та вона звеселяла їхні серця, наче вино, а ще вивільняла голос. Вони і не помітили, як почали весело співати, наче для «них це легше та природніше, ніж говорити.

Нарешті Том і Золотинка підвелись і швиденько прибрали зі столу. Гостей посадили у крісла з підніжками для потомлених ніг і наказали сидіти тихо. У широкому каміні палав вогонь, поширюючи солодкий запах яблуневих дров. Коли все прибрали, в кімнаті погасили всі світильники, крім однієї лампи та пари свічок на камінній полиці. Тоді ввійшла Золотинка зі свічкою в руці й побажала всім на добраніч і міцного сну.

— Спіть спокійно, — сказала вона, — аж до ранку! Не лякайтеся нічних звуків! Ніщо не ввійде в наші двері та вікна, лише місячне проміння і сяйво зірок, і вітер із гірських вершин. На добраніч!

Вона вийшла з кімнати з блиманням і шелестом. Звук її кроків нагадував струмок, що в нічній тиші м'яко стікає з гори прохолодним камінням.

Том якийсь час сидів біля них мовчки, а гобіти не могли зібратися з духом і запитати бодай про щось із того, про що думали за вечерею. Сон склеював їм повіки. Нарешті Фродо промовив:

— Ти почув, як я кликав, Господарю, чи випадково там опинився? Том поворушився, наче прокинувся з приємного сновидіння.

— Га, що? — сказав він. — Чи чув, як ти кликав? Та ні, не чув: я ж співав. Випадково я там був, якщо випадком це звати. Цього я не планував, але справді вас чекав. Чули ми про вас, знали, що блукаєте. Знали, так чи інак, принесе вас до води: усі стежки ведуть униз, до річки Верболозки. Стара Сива Верба, уміла співака, і її лукаві пастки важко оминути. Але Том там діло мав, не міг відкладати. — Том знову закуняв, наче його долав сон, але продовжив м'яким наспівом:

Я мав роботу тут — нарвати білих лілій,

зелене листя, цвіт на радість моїй пані,

останній в році цвіт врятую від морозів

і їй складу до ніг, поки сніги розтануть.

Щоліта я ходжу шукати їх для неї

до чистих тих озер униз по Верболозці;

найперше там цвітуть і там найдовше квітнуть.

Біля озер тих стрів доньку Ріки колись я,

миленьку Золотинку поміж: очеретів.