Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Заходьте, добрі гості! — мовила вона, і гобіти відразу впізнали той чистий голос, який вітав їх піснею.

Вони ступили ще кілька боязких кроків уперед і почали низько та незграбно кланятися, ніяковіючи так, мовби постукали у двері селянської хати, щоби попросити напитися води, а їм відчинила прекрасна королева ельфів, закосичена живими квітами. Та не встигли вони і слова мовити, як вона легко перескочила через лілії й підбігла до них, сміючись; а сукня її м'яко шелестіла, наче вітер у квітах понад рікою.

— Заходьте, мої любі! — сказала вона, беручи Фродо за руку. — Смійтеся, веселіться! Я Золотинка, донька Ріки. — Тоді вона легко обминула гурт і, причинивши двері, повернулася до них спиною, розпростерши білі руки. — Не пустимо сюди ніч! — сказала вона. — Ви, мабуть, усе ще боїтеся туману, лісових тіней, глибоких вод і всіляких почвар. Нічого не бійтеся! Сьогодні ви під дахом Тома Бомбадила.

Гобіти дивилися на неї зачудовано, а вона обвела їх усіх поглядом і посміхнулася.

— Ясна пані Золотинко! — нарешті вимовив Фродо, почуваючи, як його серце наповнилося якоюсь незбагненною радістю. Він стояв зачарований, як колись при зустрічі з ельфами; та ці чари були якимись іншими: насолода не така піднесена, але глибша і ближча серцю смертного, чудесна, та все ж не чужа. — Ясна пані Золотинко! — знову сказав він. — Щойно зараз я збагнув ту радість, яка звучала в почутих нами піснях.

О ти, стрункіша за вербу! О понад води чиста!

О ти, дочко Ріки! Озера намисто!

О веснонько й літечко, ні — таки весна ти!

Вітерець і водоспад, листя сміх і свято!

Раптом він затнувся, сам собі подивувавшись, що таке сказав. Але Золотинка засміялася.

— Ласкаво просимо! — сказала вона. — Не чула я, що мешканці Ширу такі красномовні. Та бачу, ти дружиш із ельфами; видно з блиску твоїх очей і дзвінкого голосу. Яка весела зустріч! Сідайте ж і зачекайте на Господаря дому! Він незабаром прийде, тільки догляне ваших потомлених звірят.

Гобіти радо повсідалися на низьких очеретяних крісельцях, поки Золотинка клопоталася біля столу; вони не відривали від неї очей, бо граційність її рухів сповнювала їх тихою радістю. Десь ізнадвору долинув спів. Час від часу, серед нескінченних бім-бом та тірлі-бом вони вловлювали слова:

Старий Том Бомбадил — веселун великий;

Синя-синя його куртка, жовті черевики.

— Ясна пані! — за якийсь час мовив Фродо. — Скажіть мені, якщо моє запитання не дуже дурне, хто є Том Бомбадил?

— Він є, — сказала Золотинка, посміхаючись. Фродо подивився на неї запитливо.

— Він є тим, ким ви його бачили, — відповіла вона на його погляд. — Він Господар лісів, гір і вод.

— Значить, уся ця дивна земля належить йому?

— Ні-ні! — відповіла вона, й усмішка її зів'яла. — Це було би важким тягарем, — додала вона тихо, наче сама до себе. — Дерева і трави, все, що росте і живе в лісі, належить саме собі. Том Бомбадил — Господар. Ніхто ніколи не зачіпає старого Тома, коли він гуляє лісом, хлюпається у воді чи витанцьовує на пагорбах удень або вночі. Він нічого не боїться. Том Бомбадил — Господар.

Двері відчинилися, й увійшов Том Бомбадил. Тепер на ньому не було капелюха, і густе брунатне волосся коронувало осіннє листя. Він засміявся й, підійшовши до Золотинки, взяв її за руку.