Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Спочатку їхній вибір здавався правильним: рухалися вони досить швидко, хоча, згідно зі сонцем, що мерехтіло через прогалини, вони невідомо як збилися на схід. За якийсь час дерева знову почали змикатися, саме там, де здаля видавалися менш густими та сплутаними. Потім зненацька попереду виявилися глибокі борозни, мовби колії від гігантських коліс чи широкі рови та биті дороги, давно покинуті й зарослі ожиною. Усі вони лежали поперек шляху, і, щоби їх перетнути, доводилось опускатися на дно і знову видиратися нагору, а це було втомливо та важко для поні. Дно кожного рову вкривали густі кущі та сплутаний підлісок, який чомусь не пропускав гобітів, коли вони повертали ліворуч, натомість поступався, коли вони брали праворуч; тому їм доводилося довго блукати, шукаючи зручного підйому. І щоразу, як вони видиралися нагору, ліс здавався темнішим і густішим; ліворуч і вгору дороги не було, і вони змушені були йти праворуч і вниз.

Десь через годину чи дві вони втратили будь-яке розуміння напрямку і знали тільки те, що давно вже перестали йти на північ. Їх щось вело, і вони просто йшли у вибраному для них напрямку — на південний схід, у саме серце Пралісу, а не до узлісся.

День хилився до вечора, коли вони скотились у западину, глибшу та ширшу за всі ті, що їм досі траплялися. Схили її були такі круті й навислі, що вибратися звідти, вперед чи назад, разом із поні та вантажем виявилося неможливо. Іти можна було тільки вниз, уздовж западини. Ґрунт був м'який, місцями болотистий; зі схилів витікали джерельця, і невдовзі невеликий струмок зажебонів у зарослях. Далі дно різко пішло вниз, а зміцнілий струмок із шумом застрибав на поріжках. Гобіти були у глибокому похмурому яру, високо вгорі перекритому аркою дерев.

Пройшовши, спотикаючись, якийсь час за потоком, вони несподівано вийшли з пітьми. Мовби через ворота побачили вони світло попереду. Вийшовши на відкритий простір, вони виявили, що пройшли сюди через ущелину у високій кручі. Внизу росли трава та бур'яни, а навпроти виднів другий берег, майже такий самий крутий. Золотисте передвечірнє сонце дрімотно розляглось у цьому затишному куточку. А там ліниво котила свої брунатні води темна ріка, оточена старезними вербами, прихищена вербами, запруджена поваленими вербами, її поверхня мерехтіла тисячами опалих вербових листочків. Увесь простір жовтів од того листя, що сипалося з гілля, і його підхоплював теплий вітерець, і шурхотів очерет, і порипувало вербове гілля.

— Ну, тепер я хоч знаю, куди нас занесло! — сказав Мері. — Зовсім не туди, куди ми йшли. Це річка Верболозка! Піду розвідаю.

Він перебіг в осоння і зник у високій траві. За хвилю повернувся і повідомив, що між кручею та рікою ґрунт доволі твердий, подекуди до краю води підходив тугий дерн.

— Навіть більше, — сказав він, — попри річку веде якась стежина. Якщо підемо нею ліворуч, то згодом виберемося на східне узлісся.

— Можна подумати! — вигукнув Піпін. — Виберемося, якщо вона веде саме туди, а не просто у трясовину. Як ти гадаєш, хто тут ходить і чому? Я переконаний, що цей шлях не для нас. Усе в цьому Пралісі викликає в мене підозру, і я вже вірю всім байкам про нього. І чи далеко нам, на твою думку, іти на схід?

— Не знаю, — відповів Мері. — Не маю найменшого уявлення, куди нас занесло вниз Верболозкою і хто протоптав цю стежку. Та іншого виходу я не бачу.

Оскільки іншої дороги не було, вони вервечкою потяглися за Мері. Буйний очерет і високі трави нависали над їхніми головами; та знайденою стежкою іти було легко, вона вилася, вибираючи твердіший ґрунт поміж болітцями та заводями. Подекуди її перетинали потічки, які виярками збігали до Верболозки з лісових верховин, а через них були перекинуті кладки зі стовбурів чи в'язок хмизу.

Гобітам стало дуже гаряче. Над ними дзижчали хмари всілякої мошви, а пообіднє сонце пекло спини. Нарешті вони ввійшли в густу тінь — над стежкою нависало велике сіре гілля. Кожен крок давався щоразу важче. Сонливість, здавалося, піднімалася від землі ногами і м'яко спадала з повітря на голови й очі.

Фродо став куняти. Попереду нього Піпін упав навколішки. Фродо зупинився.

— Годі, — почув він голос Мері. — Не ступлю і кроку без відпочинку. Треба подрімати. Під вербами прохолодно. Менше мух!

Фродо це не сподобалося.

— Уперед! — вигукнув він. — Спати ще рано. Спершу мусимо вибратися з лісу.

Та Піпін і Мері його вже мовби не чули. Поряд, позіхаючи і тупо кліпаючи, стояв Сем. Раптом дрімота стала долати і самого Фродо. У голові в нього все попливло. Запала мертва тиша. Мухи перестали дзижчати. Тільки легенький шум, м'яке лопотіння ледве чутного наспіву чулося з навислого гілля. Він підвів обважнілі очі й побачив над собою величезну вербу, стару та замшілу. Здоровенне дерево розкинуло гілки, мов розпростерті руки з численними довгими пальцями, вузлуватий і покручений стовбур зяяв широкими розколинами, що поскрипували в лад із рухами гілок. Листя, що тріпотіло на тлі ясного неба, засліпило Фродо, й він упав, де стояв, у траву.

Піпін і Мері дотяглися до верби і прилягли, притуливши спини до стовбура. Величезні розколини розійшлися позаду них, а дерево собі поскрипувало. Гобіти подивилися на сіро-жовте листя, що тріпотіло на сонці й тихо співало. Вони заплющили очі, й тоді їм здалося, що вони чують слова, слова про затінок, воду та дрімоту. Вони піддалися чарам і міцно заснули біля стовбура великого сірого дерева.

Фродо якийсь час лежав, борючись зі сном, а потім таки зіп'явся на ноги. Ним керувало непереборне бажання зануритись у прохолодну воду.

— Стривай, Семе, — промимрив він. — Занурю ноги на хвилю. У напівсні він перебрів до протилежного боку стовбура, що був повернутий до води, де покручені коренища тягнулися до річки, мов уперті драконенята до водопою. Фродо виліз на один такий корінь і опустив розпашілі ноги у прохолодну брунатну воду; тієї ж миті він також заснув, спиною до стовбура.

Сем присів, почухав потилицю і широко позіхнув. Він був занепокоєний. Ще сонце не опустилось, а ті раптом розіспалися.